Господиня - Стефані Маєр

— Ходімо, — кинув Джеб нам обом. Він повів нас тим самим шляхом, звідки ми прийшли. Джеб ішов по один бік від мене, Джеймі — по другий. Джеймі втупився в землю, але час від часу не витримував і зиркав на мене — так само, як я не могла не дивитися на нього. І коли наші погляди схрещувалися, він швидко відводив очі убік.

Ми вже подолали половину великого тунелю, коли позаду нас почулися кроки. Моя реакція була миттєвою і неусвідомленою. Я кинулася до стіни, однією рукою змітаючи Джеймі з дороги, щоб стати між ним і можливою загрозою.

— Гей! — запротестував він, але не відкинув моєї руки.

Джеб був тут як тут. Із блискавичною швидкістю зметнулася в повітря рушниця.

Обоє, Іян та лікар, піднесли руки над головою.

— Ми також здатні нормально поводитися, — сказав лікар. Було важко повірити, що цей чоловік із м’яким голосом і відкритим обличчям є тут за штатного ката. І саме завдяки цій незавадній зовнішності він здавався мені найстрашнішим. Адже темної зловісної ночі завжди тримаєшся насторожі, завжди готовий до оборони. Але ясної сонячної днини… Як дізнатися, що треба тікати, коли немає жодних ознак небезпеки?

Джеб поглянув на Іяна з-над дула рушниці.

— Я не хочу неприємностей, Джебе. Я буду чемний, так само як Док.

— Гаразд, — відрізав Джеб, опустивши зброю. — Але не випробовуйте мій терпець. Я вже давно ні в кого не стріляв і заскучав за цим задоволенням.

Я зойкнула. Обернувшись, усі побачили моє перелякане обличчя. Першим засміявся лікар, але скоро до нього приєднався навіть Джеймі.

— Це жарт, — прошепотів він мені. Його рука піднялася, ніби потягнувшись до моєї, але він швидко осмикнувся і пхнув її в кишеню шортів. Я також опустила руку, що й досі його загороджувала.

— День збігає,— промовив Джеб досі трохи грубувато. — Ворушіться, бо я на вас не чекатиму, — він розвернувся і пішов уперед, закінчуючи фразу вже на ходу.

Я трималася близенько до Джеба, навіть трохи попереду. Кортіло опинитися якнайдалі від тих двох, що простували за нами. Джеймі йшов посередині — наче вагався, де він хоче бути.

Мені було важко зосередитися на Джебовій екскурсії. Ані грядка з кукурудзою по пояс, що росла під сліпучою спекою яскравих дзеркал, ані широка низька печера, яку він назвав «гральною кімнатою», не змогли привернути мою увагу. В тій печері панувала кромішня темрява, бо містилася вона глибоко під землею. Але Джеб сказав: коли вони хочуть пограти, то приносять світло з собою. Слово «пограти» нічого для мене не означало, принаймні не тут, серед цієї купки озлоблених виживанців. Проте питати я не стала. Тут теж була вода — згубний сірчаний струмочок, який, за словами Джеба, інколи використовувавсь як запасний туалет, оскільки вода не годилася для пиття.

Увага моя була прикута до двох чоловіків, які йшли позаду, та хлопчика поряд зі мною.

Іян із лікарем поводилися напрочуд добре. Не нападали на мене ззаду, хоча я так пильно за ними спостерігала, що здавалося, очі перемістилися на потилицю. Вони просто йшли слідом, час від часу тихо перемовляючись. У розмові раз у раз зринали імена, мені не відомі, а також назви місць і речей, що в цих печерах є або відсутні. Ані слова з того я не розуміла.

Джеймі нічого не казав, але майже не зводив із мене погляду. І коли я не пильнувала за тими двома, то також крадькома зиркала на нього. За всім цим я не встигала захоплюватися краєвидами, що Джеб мені показував, але він, здавалося, не помічав мого відчуження.

Деякі з тунелів були довжелезні й тяглися під землею на приголомшливі відстані. Часто-густо в них була така темрява, хоч в око стрель, проте Джеба це не зупиняло — всі добре знали місцевість і звикли пересуватися в темряві. Але мені було значно важче, ніж удвох із Джебом. У темряві кожен звук здавався погрозливим. Навіть невимушена розмова лікаря з Іяном ввижалася прикриттям для карколомного маневру.

«Це вже параноя», — промовила Мелані.

«Нехай — якщо це збереже нам життя».

«Краще подивися, що показує дядько Джеб. Це ж неймовірно».

«Хочеш — дивися».

«Я чую й бачу лише те, що чуєш і бачиш ти, Вандрівнице, — відповіла вона, а потім змінила тему: — Джеймі має непоганий вигляд, правда? Не такий уже нещасний».

«Але… насторожений».

Після найдовшої подорожі за час мого перебування тут ми крізь прілий морок нарешті вийшли на світло.

— Перед нами — найпівденніше крило печер, — пояснив Джеб. — Тут не надто зручно, проте цілий день ясно. Тому ми зробили тут лікарню. В цьому місці хазяйнує Док.

Щойно Джеб це виголосив, моє тіло заклякло. Я стала як стій; ноги наче приросли до землі, а очі, сповнені жаху, металися від Джеба до лікаря і назад.

Невже вони обвели мене круг пальця? Спровадили непоступливого Джареда подалі звідси й заманили мене в лікарню? Я не могла повірити, що прийшла з власної волі. Яка ж я дурепа!

Мелані була приголомшена не менше за мене. «Принесли себе