Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
— Знаєш що, Заксе Нортоне? Ти мене теж дратуєш. Ні, та ти мене просто бісиш! Весь такий самовпевнений, а сам постійно тікаєш від відповідей і, трясця,
тепер ]]> виправдовуєшся тим, що вогонь освоюєш. І наче не знаєш, що є інші шляхи вирішення конфліктів, аніж кидатися на одногрупника з кулаками.Зак потер пальцем перенісся, наблизився і підняв праву долоню. Обпечена рана, яка зяяла в центрі, ще не затяглась і виглядала страшно.
— А ти нічого не знаєш про інстинкт самозбереження, — глухо відповів він. — Та мені не подобається ідея збутися голови через Діонісові таємниці й зриви. Поза тим, так, звичайно, всі мене дратують, і я дратую всіх. То
чому ]]> ж ти тут, Савітрі? Хіба є сенс говорити щось такому поганцеві, як я?— Ти чудово знаєш відповідь, — Рен зміряла Зака поглядом. — Я тут, бо ти прикидаєшся.
— А що, коли й так? — заява його геть не зворушила.
— А те, що годі вже.
— Я казав тобі не раз: нічого з цього не вийде.
— Перестань, будь ласкавий, фантазувати, вийде чи ні. Припини мені твердити про нашу приреченість та про вищі сили. Бо якщо ти, Заксе Нортоне, скажеш, що, відкинувши все це, не хочеш поцілувати мене просто негайно, то визнаю: ти ще гірший брехун, аніж Діоніс!
Запала кількасекундна тиша. Закс приклав руку до чола дівчини, наче намацував температуру. Тоді мигцем стиснув обидві її руки.
— Здається, ти хвора, Савітрі. Гарячка, тремтіння, спітнілі долоні — всі симптоми.
— У мене не спітнілі долоні.
Хлопець коротко розсміявся і торкнувся її пучок.
— То, думаєш, я просто зараз хочу поцілувати тебе?
Рен забило подих, проте вона сміливо зустрілася з поглядом червонястих очей і так само сміливо кивнула.
— Так, Заку. Ось саме зараз.
Розділ 7
Багато проклять
Стовпи б його забрали, Нортон!
Невиправний, неможливий Нортон!
Сто разів проклятий Нортон!
Тільки він — ті-ільки він — міг переконувати, що їхній поцілунок — це неправильна випадковість. Звісна річ.
Рен гнівалася й на себе, бо щоразу шукала поглядом його вогняне волосся, щоразу натикалась на червонясті очі, як на гострий частокіл, і все одно самовбивче почуття несло її до цього Нортона. І навіть коли сталося те, що сталося, він мусив зіпсувати все.
— Заради Стовпів, Нортоне, не поводься, як тринадцятирічний підліток, який уперше когось поцілував і думає, що світ зруйновано! — заявила вона, коли Закс раптом почав переконувати, що це вони даремно.
— По-перше, не вперше. По-друге, вісімнадцятирічний. А по-третє, я не вважаю, що світ зруйновано. Але краще цей епізод забути.
Було в цьому щось страшенно образливе: адже поцілунок видавався Рен тією тонкою межею, яку перетинають усі потенційні закохані, щоб отримати хоч якусь певність і відповідь. Проте лише клятий Закс вважав, що можна перетнути межу — і негайно спаскудити це. Образа затоплювала найдужче від того, що Рен була певна: ці відмовки — брехня. Тож вона перестала вірити в них остаточно.
* * *— Руде, ще й дурне, — безапеляційно відповіла Нікта, щойно почула короткий опис ситуації на вранішній лекції Тота. — Не знаю, навіщо ти терпиш це.
— Ну а що б ти зробила на моєму місці? — Рен розляглась на парті, ховаючи обличчя між сторінок конспекту.
— Послала б його до Мойр на аудієнцію, от що!.. А, та боги з вами, треба ж і порадіти! Я вже думала, що швидше прийде випуск, ніж ви розворушитеся. Ходімо відзначимо це подвійною порцією какао?
Рен помітила, що професор Тот замовк, зацікавлено спостерігаючи за ними. Кілька студентів теж озирнулись. Дівчина запідозрила, що колір її щік стає подібним до сукенок Адіті.
— Боги, дотримуйтесь нашої теми заняття! — осміхнувся викладач. — А ви, Савітрі, як збудниця розмов довкола себе, мабуть, хочете вийти і вдихнути чудового свіжого повітря? — Пальці Тота вказали просто в напрямку дверей, і дівчина зрозуміла, що, попри доброзичливий тон викладача, краще робити те, що кажуть.
Вона опустила голову і прошмигнула між партами до виходу. Широкі коридори, прохолодні й порожні, ховали безліч затишних місць, тож Рен не переймалася тим, де провести час.
Проте варто їй було відійти від лекційної, як із-за повороту з’явилася знайома постать найкращого студента, і, попри здивування Рен, він привітався й поцікавився тим, чи не було якихось наслідків після випадку зі сферою та закляттям, схованим у ній. Дівчина повідомила, що її спіткали кілька яскраво-фіалкових синців, але поза тим нічого серйозного.
— І в мене обійшлося без проблем, — Енліль розвів руками. Здавалось, його розчарувала відсутність наслідків. — Так ось чому я цікавлюся цим, Рендалл Савітрі: твій одногрупник Діоніс викликає в мене певні підозри. Бачиш, він переконував, що та сфера — його невдалий експеримент, і божився, що це ніколи не повториться. Та що більше я міркую, то краще розумію: він ніяк не міг дати життя такому прокляттю.
— Не думаю, що я можу тут допомогти, — відказала Рен, відчуваючи незбориму втому від чужих таємниць.
— Я не шукаю допомоги. Можливо, Діоніс і вигадав частину історії, та якщо ніхто не постраждав, я радий.
— Я теж. Ти на заняття? — поцікавилася Рен, прикидаючи, чим може заповнити вільний час.
— Щойно з нього. Індивідуальні в Одіна. Смерть, — Енліль ніяково всміхнувся. — А зараз будемо прощатись, бо мені треба в інший корпус.
— Можу пройтись із тобою. Розповіси щось.
— Гаразд. А що тебе цікавить? Правду кажучи, я рідко розмовляю з іншими студентами.
— Чому? Ти ж такий знаний.
— От саме тому. Щойно чую щось на кшталт «О боги, це ж сам кандидат у Тріаду», то хочеться крізь землю провалитися.
