Нейромант - Вільям Форд Гібсон

І Кейс лишився сам у чорному жалі Квана, загублений у хмарах.

І перемкнувся.

У напружене тіло Моллі – кам’яну твердість її спини, в її обережні руки на шиї Три-Джейн.

– Не повіриш, – процідила вона, – я точно знаю, як ти виглядатимеш. Уже бачила, коли Ешпул зробив те саме з твоєю клонованою сестрою.

Вона тримала Три-Джейн майже ніжно, немов у міцних обіймах. Очі Три-Джейн були широко розплющені, погляд сповнений жаху й хоті, вона вся тремтіла від страху і бажання. Невагомість здійняла густою хмарою її розплетене волосся, й поза ним Кейс розгледів своє бліде напружене лице, а позаду себе Мелкама – той тримав Кейса над тканою мікросхемою килима за сховані під шкірою куртки плечі.

– Невже ти здатна? – по-дитячому перепитала Три-Джейн.

– Гадаю, таки здатна.

– Код, – нагадала Моллі. – Скажи голові код.

Кейс вимкнувся.

– Їй тільки того й треба! – закричав він. – Цій сучці тільки того й треба!

Розплющивши очі, він побачив перед собою рубінові очиці термінала, його платинове обличчя, інкрустоване перлами й лазуритом. За ним, немов у сповільнених любощах, висіли в повітрі Моллі й Три-Джейн.

– Кажи вже той сраний код. Коли не скажеш – що це змінить? Що, бляха, зміниться особисто для тебе? Ти скінчиш так само, як твій старий. Рознесеш тут усе й почнеш будувати знов! Відбудуєш стіни, збудуєш нове гніздо, тісне, тісніше за це… Я поняття зеленого не маю, що буде, коли Мовчозим одержить своє, але щось таки зміниться! – Кейс тремтів, стукотів зубами.

Три-Джейн розім’якла, та Моллі далі тримала її за тонку шию, і каштанове волосся звивалося навколо її голови, немов оболонка ембріона.

– У герцогському палаці в Мантуї, – заговорила Три-Джейн, – є анфілади кімнат, де кожна наступна кімната менша за попередню. Вони завиваються навколо великих залів, приховані за різьбленими дверима – занизькими для дорослої людини. У тих кімнатах мешкали придворні карлики. – Вона печально всміхнулася. – Мене вони, певно, могли б надихнути, та моя родина вже втілила такий підхід, і то в більшому, так би мовити, масштабі… – Її погляд був тепер спокійним, відчуженим. Вона глянула додолу, на Кейса. – Забирай своє слово, злодію.

Він увімкнувся.

Кван вислизнув із хмар. Унизу було неонове місто. Позаду танув кулястий згусток темряви.

– Діксі, ти тут? Чуєш мене, Діксі?

Кейс був сам.

– Забрав тебе, гівнюк, – промовив він. Засліплений швидкістю лету над нескінченним видноколом даних, він летів навмання.

– Ти маєш ненавидіти когось, доки все це не скінчиться, – почувся Фінів голос. – Їх, мене, байдуже кого.

– Де Діксі?

– Важкувато пояснити, Кейсе.

Відчуття Фінової повсюдної присутності оточило його запахом кубинських сигарет, запахом диму в поєднанні із засмальцьованим твідом, металевим присмаком пилу від механізмів, принесених у жертву неорганічним богам іржавіння.

– Ненависть проведе тебе, – сказав голос. – У твоєму мозку стільки дрібних тумблерів, і ти клацаєш ними всіма одразу. Ти маєш ненавидіти зараз. Замок, який відчиняє вихід на апаратний рівень, ховається під хмарочосами, на які тобі вказував Рівний, коли ви увійшли. Він не намагатиметься тобі завадити.

– Нейромант, – сказав Кейс.

– Його ім’я не з тих імен, які мені дозволено знати. Та він уже здався. Зараз тобі варто перейматися кригою Т-Е. Не самою стіною, а внутрішніми вірусними системами. Кван беззахисний перед деякими штуками, які там гасають неприв’язані.

– Ненавидіти, – повторив Кейс. – Кого мені ненавидіти? Скажи.

– А кого ти любиш? – запитався Фінів голос.

Кейс завів програму в стрімкий віраж і пірнув до блакитних хмарочосів.

Із осяйних шпилів зривалися й летіли просто на нього блискучі п’явкоподібні штуки, що складалися з мінливих світлових площин. Сотні їх звивалися вихорами – хаотично, як буває, коли вітер несе вулицями папірці.

– Збійні системи, – пояснив голос.

Кейс увійшов у стрімке піке, гнаний відразою до самого себе. Коли Кван зіткнувся з першими програмами-збійниками, ті розлетілися, мов зіткане зі світла опале листя, і він відчув, як вірусна програма втрачає матеріальність, як немовби тоншає тканина інформації. І тоді його мозок – прадавній алхімік, усемогутній фармаколог – упорснув у кров ненависть, і та напнула жили рук.

Скерувавши Кванове жало у фундамент першого хмарочоса, Кейс миттю почув у собі майстерність небаченої, неймовірної, неуявлюваної чистоти. Керований лиш нею – поза его, поза особистістю, поза свідомістю, – він рухався разом із Кваном, уникаючи зіткнень, у стародавньому танці, танці Хідео, танці злагоди між тілом і розумом, дарованої йому тієї секунди єдиним кришталево-чистим прагненням – прагненням смерті.

І одним із кроків цього танцю був легкий дотик до перемикача, ледве достатній для переходу –

– зараз

і його голос був криком незнаного птаха,

і Три-Джейн відповіла йому, проспівавши три високі й чисті ноти.

Істинне ім’я.

Неоновий ліс, дощ кипить на гарячій бруківці. Запахи смаженини. Дівчина обіймає його за поперек у млосній задусі портової готельної капсули.

Але все тане водночас із містом даних – містом, подібним до Тіби, містом упорядкованих корпоративних баз «Тессьє-Ешпул СА», містом доріг і перехресть, прокладених на платі мікрочипа, немов на просякнутій потом і закрученій вузликом шовковій хустці…

Ідучи на голос, що насправді був музикою, мелодійним співом механічного платинового термінала, на безкінечний речитатив номерів рахунків у швейцарських банках, номерів платежів на рахунок Зайона через багамський орбітальний банк, номерів паспортів, і пропускних документів, і даних про докорінні зміни, що мають бути внесені в реєстр Тьюринга. Тьюринги. Він пригадав трафаретну засмагу на гладких тілах у світлі небесної проекції, прокручуваної за залізною огорожею. Він пригадав вулицю Дезидерата.

І голос співав далі, ведучи його назад у темряву, та це була його власна темрява, його пульс і кров, у якій він спав завжди, темрява за його, і тільки його повіками. І він прокинувся вдруге, і йому здалося, що це сон, і перед ним була широка біла усмішка між великих золотих різців, і Ерол пристібав його до протиперевантажувальної сітки на борту «Розхитувача Вавилону».

І тоді у вухах поволі запульсував зайонський даб.

Кода

Прощання й зустрічі_

24_

Вона пішла. Він відчув це, коли відчинив двері номера в «Хаяті». Чорні пуфи, соснова підлога, відполірована до матового блиску,