Таємничий острів - Жюль Верн

Гербертові спало на думку прив’язати до стріли мотузку і пустити стрілу так, щоб вона пройшла між крайніми щаблями драбини, яка висіла на порозі дому. Потім можна потягти за мотузку, стягти драбину вниз і піднятись нею до Гранітного палацу.

Очевидно, нічого іншого їм не лишалося, і, якщо виявити спритність, їхній задум міг здійснитися. На щастя, лук і стріли було складено в одному з коридорів Комина, так само, як і кілька десятків саженів тонкої мотузки з рослинного волокна. Пенкроф розмотав мотузку і прикріпив її до добре опереної стріли. Потім Герберт уклав стрілу в лука й старанно прицілився у кінець драбини, що звисала біля входу.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Пенкроф і Наб відступили трохи назад, аби краще бачити вікна Гранітного палацу. Журналіст, приклавши карабін до плеча, націлився на двері.

Тятива випросталась, у повітрі просвистіла стріла разом з мотузкою і поцілила між двома останніми щаблями мотузяної драбини.

Справу було зроблено.

Герберт відразу схопив кінець мотузки; але тієї миті, коли він потяг її, щоб скинути драбину, в проймі дверей майнула чиясь рука, вхопила драбину і затягла її всередину Гранітного палацу.

— Клята тварюка! — вигукнув моряк. — Хочеш дістати кулю, то дістанеш зараз!

— Хто то? — запитав Наб.

— Хто? Ти не впізнав?..

— Ні, не впізнав.

— Та мавпа ж! Якась макака, сапажу, орангутанг, бабуїн, горила, сагуїн! Наше житло заполонили мавпи, вибравшись драбиною, поки нас не було дома!

І тієї ж миті, мов підтверджуючи морякову думку, троє чи четверо чотирируких повідчиняли всі віконниці й, виглядаючи у вікна, стали кривлятися й гримасувати, ніби отак, по-своєму, вітаючи справжніх господарів житла.

— Я знав, що це чийсь кепський жарт! — крикнув Пенкроф. — Тож хай один із тих проклятих штукарів поплатиться за всіх інших!

Моряк приклав рушницю до плеча, швидко прицілився в одну з мавп і вистрілив. Усі мавпи зникли, і лише одна, смертельно поранена, впала на піщаний берег.

То була велика мавпа, і належала вона до першого розряду чотирируких, у цьому не було сумнівів. Якої б вона не була породи — шимпанзе, орангутанг, горила чи гібон, все одно вона належала до людиноподібних мавп, названих так завдяки схожості з людьми. А втім, Герберт сказав, що то орангутанг, а нам відомо, що хлопець знався на зоології.

— Чудова тварина! — вигукнув Наб.

— Хай чудова, якщо вона тобі подобається! — відповів Пенкроф. — Тільки я не знаю, як нам повернутися додому!

— Герберт — добрий стрілець, — мовив журналіст. — Лук при ньому. Нехай спробує ще…

— Воно то так, але ті мавпи дуже хитрі! — вигукнув Пенкроф. — Вони вже не висовуватимуться у вікна, і ми не зможемо їх перестріляти. А коли я думаю про шкоду, якої вони можуть накоїти у кімнатах, у коморі…

— Трохи потерпіть! — відповів Сайрес Сміт. — Ці тварини не зможуть довго нам заважати.

— Я в це повірю тільки тоді, коли всі вони будуть на землі, — сказав моряк. — До речі, чи вам, пане Сміт, відомо, скільки дюжин тих штукарів зібралося там, нагорі?

Відповісти на Пенкрофове питання було важко, нелегко було й здійснити Гербертів задум, бо драбину мавпи затягли за двері і, коли хлопець знову потяг за мотузку, вона лопнула, а драбина залишилася на місці.

Становище ускладнювалося. Пенкроф дедалі більше лютував. У всьому цьому був і смішний бік, але моряк рішуче відмовлявся помічати, що тут є щось кумедне. Не було сумніву, що колоністи зрештою виженуть непроханих гостей і повернуться до свого житла, але коли і як? Цього ніхто з них не міг сказати.

Минуло дві години; мавпи не з’являлись на очі, причаївшися в Гранітному палаці; лише кілька разів мавпяча морда чи лапа висовувалися то в дверях, то в вікнах, і по них відразу били рушничні постріли.

— Сховаймося, — запропонував інженер. — Тоді, можливо, мавпи подумають, що ми пішли, і знов покажуться в отворах печери. Герберт і Спілет хай сховаються за скелями й стріляють, як тільки висунеться будь-яка з мавп.

Усі виконали інженерів наказ, а найкращі стрільці — журналіст і підліток — зайняли зручну позицію між скелями, де мавпи їх не бачили. Тим часом Наб, Пенкроф і Сайрес Сміт вибралися на плоскогір’я й пішли до лісу постріляти дичини, бо настав час сніданку, а в них не лишилося харчів.

Через півгодини мисливці повернулися з кількома гірськими голубами й нашвидкуруч підсмажили їх. А з дому так і не показалася жодна мавпа.

Гедеон Спілет і Герберт пішли й собі поснідати, лишивши Топа стерегти мавп під вікнами. Поївши, вони повернулися на свій пост.

Промайнуло ще дві години, але становище зовсім не змінилося. Четверорукі не виказували жодної ознаки життя, можна було подумати, що вони порозбігалися; напевне, їх так налякала смерть одного з їхньої зграї, так настрахав грім пострілів, що вони всі поховалися по кутках Гранітного палацу або й у коморі. Згадуючи про багатства, що зберігалися в коморі, колоністи втрачали терпіння й, попри інженерові вмовляння, аж лютували й, відверто кажучи, не без підстав.

— Ото халепа! — зрештою сказав журналіст. — І немає надії, що це скоро скінчиться!

— Годі! Треба гнати геть усіх тих негідників! — крикнув Пенкроф. — Ми впораємось із двадцятьма мавпами! Тільки б зчепитися з ними впритул! Невже нема жодної можливості дістатися до них?

— Є одна, — відповів інженер, якому, певно, щось спало на думку.

— Одна? Що ж, і то добре, коли більше немає. Яка ж?

— Спробуймо спуститись до Гранітного палацу через колишній водостік, — відповів інженер.

— О, сто тисяч чортів! — вигукнув моряк. — І як я до цього сам не дотумкав?!

І справді, тільки таким робом можна було пробратися до Гранітного палацу, вступити в бій з мавпами й прогнати їх геть. Хоч отвір водостоку закладено міцною кам’яною кладкою, яку доведеться зруйнувати, але нічого: згодом її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму приховати отвір, піднявши рівень води в озері, бо в такому разі довелося б змарнувати немало часу, аби прокласти дорогу в дім.

Сонце схилилося за полудень, коли поселенці, добре озброївшись і прихопивши кайла й лопати, вийшли з Комина, пройшли під вікнами Гранітного палацу, звелівши Топові лишатись на місці, й намірилися йти лівим берегом річки Вдячності до плоскогір’я Широкий Обрій.

Та не встигли вони пройти й п’ятдесяти кроків, як почули лютий собачий гавкіт.

Здавалося, Топ у відчаї кличе їх до себе.

Всі зупинилися.

— Біжімо назад! — крикнув Пенкроф.

І всі щодуху кинулись до узбережжя.

Обігнувши скелю, вони побачили, що становище різко змінилося.

І справді, мавпи, опановані раптовим незбагненним страхом, шукали