Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— Приблудою його нарекли, — мовив за нього Потурнак. — Він приблудився до нас.

— Приблуда — то й Приблуда, — сказав гетьман.

— …Чи ти й справді із спудеїв-курохватів чи, може, з ляхів чи злодіїв, тут нікого це не обходить, — сказав Петро, коли вони перетинали майдан, прямуючи до свого куреня. — Аби ти поважав наші звичаї, розмовляв нашою мовою та старшину шанував. І не дай Боже товариша зрадити. Бо тут у нас вважається за гріх зрадити навіть дідька, якщо він потрапив козакові в приятелі.

Чорнобородий візник, переступивши поріг, на мить зупинився в нерішучості, причиною якої була невідповідність більш ніж скромного зовнішнього вигляду отаманського куреня його внутрішній розкоші. На барвистих персидських килимах у піхвах, інкрустованих дорогоцінними каменями, висіли дамаські шаблі, стилети з золотими та срібними руків’ями, пістолі й рушниці, змайстровані кращими зброярами Сходу. В глибині приміщення, у кріслі, що нагадувало трон, сидів кремезної статури чоловік. Довгообразе обличчя з м’яким виразом і великі сірі очі виказували помірковану і водночас вольову вдачу. По праву руку від нього щось писав за столом худорлявий, значно старший за віком козак з сивим оселедцем і такими ж сивими вусами. Господар, завваживши нерішучість гостя, всміхнувся.

— Заходь, Телемаху, — озвався він грецькою мовою, підводячись назустріч. — Давно очікую на тебе.

— Шлях був довгий і важкий, — відказав бородань також грецькою.

— Всюди нишпорять люди Вишневецького, виловлюють повстанців.

Гість розгорнув замотаний у полотно згорток, який приніс із собою. То виявилась Біблія в брунатному шкіряномі окладі з бронзовими защіпками.

— Подарунок від князя Костянтина, — сказав чорнобородий, кладучи книгу на стіл.

Чоловіки щиросердо обнялись. Гість був трохи старший і на півголови нижчий. Сіра міщанська свита і бриль укупі з чорною бородою і блискучими, також чорними очима робили його схожим на розбійника.

— Один раз уже думав — кінець нам. Не допомогла й грамота князя Острозького про те, що я грецький купець і торгую сіллю. Якби не підскочив родич Вишневецького з ватагою, убили б і мене, й моїх людей. Подарував йому за те куль солі. Як згадаю, що такий самий шлях треба буде назад долати…

— Можеш тут осісти, Телемаху, — запропонував гетьман.

— Ні. Його милість князь очікуватиме… Не так на мене, як на звістку від тебе.

— А що я можу йому переказати, крім подяки та грошей за селітру?

— Грошей не треба. Селітра — подарунок. З неї багато можна пороху наробити. І якщо те, про що я оповім, тебе зацікавить, то невдовзі порох стане в пригоді.

— Постривай, Телемаху. Тебе і твоїх людей нагодували?

— Нагодували, — відказав гість вдоволено. — Ще й чарку налили. І, знаєш, ніхто ні про що не розпитував. Показали, де розвантажити, потім повели до якогось куреня, за¬просили до столу… Смачно у вас годують, краще, ніж на княжому дворі… Але про справи. Як стало відомо його милості князю Костянтину, над православною церквою біда нависла. Така велика, що загрожує самому її існуванню. Знайшлися єпископи, які мають намір укласти унію з Римом і визнати зверхність папи.

— Це що, покатоличення? — запитав господар, знову сідаючи і показуючи гостеві на крісло поряд.

— Виходить, що так. При тому, кажуть, зберігаються православні обряди та літургія, а також право священиків брати шлюб.

Гетьман якийсь час не озивався. По його довговидому обличчі не можна було вгадати настрою.

— І хто ж вони — ті відступники? — поцікавився, не підводячи очей.

— Перший все це розпочав Балабан — єпископ львівський. Свій намір він виношує ще від дня перебування у Львові антіохійського патріарха Йоакима, який дуже круто тоді повівся з чільними людьми православної церкви.

“Після 16 січня 1586 року антіохійський патріарх Йоаким видав привілей, писаний по-арабськи. У ньому говориться, що, прибувши до Львова, патріарх довідався про священиків, які мають наложниць або жонаті вдруге після овдовіння. В неділю 16 січня він в присутності єпископа Гедеона, “архонтів” (старшин) і всього народу проповідував про відлучення від церкви усіх таких священиків, а також єпископів, які дозволятимуть їм залишатися при своєму сані, і мирян, які користуватимуться послугами таких двоєженців”.*

— Авжеж, круто, — зауважив господар. — Бо де то бачено на Русі, щоб священик не мав права одружитись? Але навіщо їм Рим?

— Гедеон Балабан каже, що, визнавши зверхність папи, наші люди зрівняються в правах з поляками. Ти ж знаєш — почалися утиски православних. Польща прагне приєднати до своєї корони не тільки землі та людей, а й душі їхні… Яка наївність! Не стане релігійної відмінності, вигадають іншу. Поневолений мусить бути або знищений, або виселений, або асимільований. На жаль, цього не розуміє навіть знать. Покатоличились деякі княжі роди з родоводами довшими і знатнішими, ніж у короля польського.

— А хто ще, крім Балабана? — поцікавився гетьман.

— Чи не найактивніший з них Іпатій Потій з Володимира, до речі, колишній кальвініст. Ну, ще Кирило Терлецький з Луцька, Дионисій Збируйський з Холма та Леонтій Пелчицький з Турового.

— А що, православній громаді бракує засобів, аби протидіяти зрадникам?

— Якщо знищити віровідступників, то не стане наслідку. Причина ж залишиться. Мудрість у тому, щоб змусити польську верхівку відмовитись від своїх зазіхань. Але всередині Речі Посполитої такої сили вже немає. А князь Костянтин і ті, хто його підтримують, в меншості. Отож треба створити такі обставини, аби Польща відмовилася від своїх намірів або ж щоб їй стало не до того.

Кошовий нарешті підвів очі й подивився на гостя очікувально. І оскільки