Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— Хай Бог милує тебе, Оникію, — сказав Сава.

Кругле, вже трохи обросле щетиною обличчя характерника заясніло поблажливою усмішкою. Мовляв, “нехай собі милує…”.

За кілька днів прибув загін козаків з Приорілля, і Сава довідався, що татари обійшли їхній край стороною. Він підійшов до Оникія, щоб подякувати за правдиві слова.

— Немає за віщо, — сказав характерник. — Мені неважко побачити знайому людину. А Карпо, батько твій, не просто знайомий… Коли по мене прийшли пси господні[9], він був першим, хто нагадав про звичай, якого доти тут ніхто не порушував, — не видавати навіть убивць. Сам отаман тоді спасував, адже ті привезли грамоту від головного інквізитора Речі Посполитої, слово якого було законом навіть для короля. На мене очікували жахливі тортури й вогнище. А батько твій сказав десь так: запитайте, якщо він вашої — католицької — віри, забирайте його під три чорти. Якщо ж із православних, то тут вашої влади над ним немає. Ті, з поголеними маківками і стилетами під плащами, стали погрожувати, що приведуть ціле королівське військо, якщо не отримають те, за чим приїхали. І тоді їх просто повкидали в річку, і вони плавом добиралися до протилежного берега.

— Оникію, а що ти накоїв такого, що по тебе аж з таким високим наказом прибули?

— Нічого лихого, синку. Тільки й того, що навіщував смерть Стефану Баторію. Назвав день і час.

— Ти що, вгадав?

— Ні. Я ніколи не вгадую. Я знаю. — Але ж як можна довідатись про те, чого немає?

— Те, що вже було, є і буде, — воно є, — загадково мовив Оникій. — Його треба тільки вміти побачити… Отож десь за тиждень перед смертю короля я сказав ксьондзеві, що Стефан помре. Ксьондз тільки посміявся, а вже як стало відомо, коли помер король, оповів про моє пророцтво інквізиції. Треба сказати, вони косували на мене ще й до того. Але мої батьки були ревними католиками, і пси господні не займали їх. А вже коли пророцтво збулося… Коротше, я накивав з рідного міста Сокаля до Львова і переховувався якийсь час у православних родичів. Та інквізиція всюди має очі й вуха. — Оникій на мить затнувся, пошукав поглядом крука, а тоді вів далі: — Ага, то вони мене там схопили й потягли в підземелля замку. Там людину приковують до стіни і вже тоді роблять з нею все, що хочуть. Катування починають опівночі, а мене схопили під вечір. Побили люто. Ось, бач, — характерник нахилив голову, показуючи довгий білий шрам на тімені. — Заюшений весь був; кинули на холодний камінь. І тоді скоїлося те, від чого я став зовсім іншою людиною. Ні, іншою істотою. Та ти не бійся, синку… Отож слухай. Після неймовірних страждань, а то мав бути тільки початок, щось перевернулося в мені: душа покинула тіло. Вона, немов людина, вибігла з хати, яку валяли. Ось тоді я й набув здатності бачити все, про що подумаю. Але спершу я побачив понівечене власне тіло, двох мордувальників у шкіряних фартухах, горно чи то комин, у якому попеліли головешки з попередньої ночі, чотири браслети на ланцюгах, вмурованих у стіну, до яких мене мали прив’язати за руки й за ноги, і смолоскип, що горів, потріскуючи. Один з мучителів копнув ногою моє тіло, а тоді нагнувся і, вхопивши за волосся, подивився на свою роботу. “Все, Мареку. Він уже в пеклі, — сказав колезі. — Гукай, нехай вивозять…” І моє тіло, прикрите рогожею, повезли на гарбі за місто, де був глибокий яр. Холоди вже настали, осінь кінчалась. Опівночі я очуняв. Вистачило сили, аби вибратися з яру, куди скидали всіляке падло… Вони чого мене розшукували? Бо коли прийшли вранці гробарі, щоб прикидати землею, то мого тіла не виявили. Як я вижив, одному Богові відомо.

— Оникію, щойно ти Бога згадав. А ти віруєш?

— Синку, я не вірую — я знаю, що це таке.

Саві весь час здавалося, що він спілкувався з двома людьми. Поки один оповідав, другий, невидимий, намагався проникнути в його свідомість. Несподівано характерник вигукнув:

— Я бачу її! Ну, твою… Досі вона була схована від мене чорним туманом страждань. А тепер бачу. — Він підвів очі, з яких спочатку бризнув безум, а потім вони взялися більмами; та по миті полуда розтанула, відкривши безодню не знаного доти світу. Але тільки на мить зазирнув Сава в провалля Оникієвої душі. Йому стало страшно, бо він підгледів таке, чого не повинна знати людина. Почуття гріховності, вже один раз звідане при спілкуванні з цим чоловіком, ніби вибухнуло в ньому.

— Не переживай, синку. — Характерник так само несподівано змінився з лиця — воно стало лагідним. — Я не дідько і не його посланець. Я людина, котру Бог покарав за чиїсь гріхи, давши надто багато, — і таке буває. Думаю, нагрішили пращури. Жорстокі, кажуть, були…

— Оникію, де вона?

— О-о… Де-де? В чужому місті, на пагорбі. Стіни фортечні, море… Все!

Над головою Сава відчув якийсь рух: то знявся з гілки крук. Описавши довкіл них з Оникієм чорну петлю, він сів біля купки кісток.

— Що, мій горобчику, їстоньки захотів? — ніжно мовив характерник.

Це вже був знову нормальний чоловік. Підвівши на Саву ясні очі, він сказав:

— Синку, людина не тільки те, що ти бачиш. Це набагато більше…

То була мапа на пергаменті, виготовлена щонайменше двісті років тому, на всю величину телячої шкури. В рамці з плюща й винограду, мальованій стійкою коричневою фарбою, було накреслено контури Трапезундської імперії, що на південному сході межувала з Грузією, на заході з Османським царством, а на півночі її омивали води Понту Евксинського. До володінь імперії належала і