Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— Петре, — подав голос писар, — а чого така увага султана саме до цього міста?

— Ну, так склалося. Постійні гості міста — найбагатші негоціанти і найвизначніші вельможі світу, які відвідують його, щоб купити або продати якусь коштовніть. Квадратний сажень кам’янистої землі в Сінопі коштує вдвічі дорожче, ніж у Стамбулі.

На сухорлявому лиці писаря з’явилося розчарування.

— Шкода, — сказав він, перебираючи пальцями сивий вус.

— Що шкода? — не зрозумів Потурнак.

— Що фортеця така неприступна.

Козак довго не озивався. Він ляснув по кишені, де лежали кисет і люлька, але не витяг їх.

— У місто можна проникнути тільки через браму, — нарешті подав він голос. — Її ж відмикають зі сходом і замикають із заходом сонця. Якщо якесь судно прибуде після заходу сонця, навіть коли ще не настане ніч, то ворота команді не відчинять. Неподалік від берега завжди стоять дві-три великі військові каторги. А на березі, біля самої води, — верф, де постійно щось споруджують: чи-то галеру, чи сандал. — Петро кивнув на плесо, звідки долинали команди. — Ось такі. Ага, ще: судна не всіх держав мають право заходити в Сінопську гавань. Наприклад, корабель під французьким прапором не впустять… Тепер з боку, протилежного від моря… Там місцевість хоч і безлюдна, але караванні шляхи не пустують. Десь із десяток їх зливаються неподалік від Сінопа в дві дороги, одна з яких веде в гавань, друга — до південної брами, яка так само відмикається зі сходом і замикається з заходом сонця. Варта помітить не те, що караван, а й шакала за версту. До речі, ночі там ясні…

— А скільки в місті яничарів? — поцікавився Микошинський.

— Ну, я не знаю… Гадаю, десь зо дві сотні. Додай ще стільки ж військових на суднах.

— Чи можуть сподіватися обложені на допомогу ззовні і як скоро? — знову гетьман.

— Богдане, я втік не з дивана губернатора Сінопа, а по суті з неволі. Хоч і був вільно-відпущеним.

— Петре, ти, й справді, ото потурчився? — озвався писар.

— Я живу в Базавлуці, а не в Сінопі, — відповів ухильно козак. По хвилі додав: — Що б я тобі, пане писарю, не відповів, ти все одно не зрозумієш, доки сам не пройдеш всіма колами пекла, якими довелося пройти мені.

Вони з писарем були чимось схожі, ніби старший і молодший брати: худорлявими обличчями, великими чорними очима, тонкими з горбинкою носами; навіть вусами, тільки в писаря вони були майже зовсім сиві, а в Потурнака ледь взялися сивиною.

Микошинський запитав:

— А як там люди ставляться до нас взагалі? Ну, до козаків?

— О-о, з великою пошаною, — відказав Потурнак. — Дітей нами лякають.

Микошинський хоч і не виказував настрою, проте дві глибокі зморшки, що залягли над переніссям, свідчили, що розмова його пригнітила.

— Богдане, ти й справді хочеш взяти в похід оті трофеї? — поцікавився Потурнак, кивнувши на кораблі. — Вони ж у бою неповороткі.

— Там видно буде, — відказав гетьман, підводячись. — А ти, Петре, подумай добре, чи є хоч найменша слабина у тій фортеці. Сіноп — це саме те, що треба, з усіх міркувань.

— Атож, з усіх, — підтвердив писар.

Замах на характерника стався на Спаса. Стріла, пущена з заростей, вп’ялася в дуб на палець вище від Оникієвої голови. Наконечник її був змащений невідомою отрутою. Курка, до тіла якої доторкнулися тим вістрям, одразу здохла. Але це було пізніше, а тоді зловмисник, не влучивши в ціль, у фанатичному пориванні вискочив з-за дерев і кинувся до Оникія. Якби не крик наполоханого крука, залишився б характерник лежати до ранку з перерізаним горлом. Злякане “ка-р-р” насторожило чоловіка, і він помітив, як у сутінках до нього швидко наближалася якась висока постать. Скочивши на рівні, Оникій кинувся до церкви, де на майдані гуляли козаки. Біг і кричав, а над головою, немов згусток його темної душі, летів птах. Коли напасник був уже за кілька кроків від утікача, крук люто кинувся на нього, вискубуючи чуба. Бандит відмахувався, уповільнював біг, і це допомогло коротконогому гладкому Оникієві врятуватись. Той, хто переслідував, збагнув нарешті, що біжить на неминучу погибель; він спинився, а тоді кинувся назад у гущавину.

Гомін, сміх і бренькання кобзи заглушували волання характерника, і з’ява його в гурті була несподівана. Враз гомін ущух. Козаки, в кожного з яких у будень знаходилося привітне слово для чоловіка під дубом, цього разу дивилися на нього відчужено.

— Ти чого, Оникію, в Боже свято з’явився біля церкви? — запитав хтось із натовпу не дуже привітно.

Характерник якийсь час відсапувався, а тоді відказав:

— Ото я вам уже так у печінках, що ви вирішили мене вбити? І саме в Боже свято…

— Що ти верзеш, чолов’яго… Хто тебе хотів убити? — запитав Потурнак, виступаючи з гурту. За ним вийшли Приблуда і В’юн. — Ми тут усі напідпитку. Але ж не настільки.

Коли юрба зі смолоскипами наблизилась до Оникієвого дуба, то гомін її враз ущух. Над жмутком трави — сідалом характерника — стирчала стріла.

— Стій, не займай! — верескнув Оникій до Потурнака. — Вона отруєна.

— Звідки ти знаєш, Оникію? — запитав хтось із козаків.

— Знаю. Тепер знаю. — Характерник уже опанував себе; в голосі його з’явилась колишня самовпевненість.

Зірвавши шматок дубового листя і обмотавши стрілу, він не без зусиль висмикнув її з дерева. В яскравому світлі смолоскипів було видно, що наконечник і частина древка були вимащені зеленою рідиною.

— Пробачте, братчики, за підозру, — винувато промовив Оникій. — Це рука інквізиції.

— Атож, інквізиції, — мовив гетьман сам