Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко
— Може, наздоженемо фуру та виміняємо трохи солі, га, хлопці? — озвався Гарбуз. — М’ясо ж маємо.
— То не сіль, — сказав Потурнак. — То селітра.
— Он воно що… — мовив В’юн. — Виходить, не збрехали тобі, Петре, щодо походу.
Ліс раптом закінчився, і вершники побачили попереду укріплення — земляний вал з частоколом і баштами, з яких виглядали жерла гармат. Перед валом був глибокий рів, а перед ровом широка, сажнів з двісті, просіка. Дуби, сосни й липи, що тут росли, стали стінами фортеці, побудованої, з усього, недавно, бо обкоровані стовбури ще не встигли потемніти.
Біля воріт укріплення стояв віз. Один з вартових підняв рогожу на возі, а тоді махнув рукою, мовляв, нехай їдуть.
Вартові були молоді люди в запорізькому однострої — червоні шаровари, сорочки з білого домотканого полотна; на голові смушкові шапки з червоними шликами і жовтими китичками. За поясами в них стирчало по два пістоля, а при боці висіли шаблі. Списи й мушкети стояли притулені до стіни. З наближенням Потурнака і його друзів четверо стали на воротях, а п’ятий вийшов назустріч.
— Хто ви, панове, й звідки? — запитав він.
На худорлявому обличчі вартового вгадувалась насторога. Це був загартований вояк; лице його потворив ще свіжий шрам, що тягся від скроні до підборіддя.
— Бекетові ми, — відказав Потурнак. — З Інгульця.
— Неблизький світ, — мовив вартовий. — А тільки бекетові звідти мали прибути учора ввечері, а не сьогодні. І троє, а не четверо.
Хтозна, як довго затяглася б перевірка, якби з брами не вийшов літній чоловік, так само озброєний і одягнений, як і молодики.
— Никифоре, пропусти їх. Це наші, — сказав він. Коли вершники поминули ворота, літній підкликав Потурнака, і вони про щось довго балакали.
— Новобранці, — пояснив Петро, повернувшись до своїх. — Але вишкіл пройшли у війську Наливайка.
Від брами дорога вела на великий майдан, посеред якого міддю поблискували на сонці дві півсфери тулумбасів і було вкопано стовпа. Майдан оточували будинки під очеретяними стріхами, поміж якими стояла невелика церква. Біля одного з них чаділо горно, і двоє оголених по пояс дужанів махали кувалдами. Лязгання металу було таке сильне, що прибулі чули його ще в лісі, за межами фортеці. Неподалік від ковальні стояв віз, і з нього знімали міхи з селітрою. З протилежного боку майдану біліли довгі мазанки — курені. До одного з них попрямували дозорці.
Замість завзятих при зброї козаків, які походжали б з люльками в зубах, Сава побачив обідраних, напівголих людей з цегельно-червоними від засмаги тілами. Дехто з них роз¬вішував поміж деревами в’ялитись рибу, дехто крив очеретом стріху. Табір скидався б на селище, якби поміж чоловіків можна було помітити хоча б одну жінку чи дитину. “Хіба це і є те осине гніздо, якого остерігаються і польський король, і кримський хан, і навіть сам султан турецький?” — дивувався Сава, спостерігаючи, як дебелий чолов’яга вправно білить стіни куреня, над дверима якого свіжою фарбою поблискував напис латиною: “Без науки життя схоже на смерть”. Завваживши, що Савину увагу привернули літери, В’юн пояснив:
— То школа.
— А чому тут усе нове? — поцікавився Сава. — Начебто все це недавно побудували. Ну, і фортеця, і хати…
— Бо таки недавно, — озвався Потурнак. — Якийсь рік-півтора всьому цьому.
Тільки-но спішилися дозорні біля одного з куренів, як з’явився хлопчина років тринадцяти і покликав Потурнака до гетьмана. Посильний з захватом дивився, як Гарбуз розстеляв на траві вовчі шкури.
— Що, джуро, гарні хутра? — усміхнувся Петро. — Хочеш, ми тобі з нього кожуха справимо? Хай тільки кушнір вичинить.
Хлопець покивав головою. Але його, либонь, не хутро цікавило, а те, що це були великі вовчі шкури і ще зовсім свіжі.
Хата гетьмана відрізнялась від козацьких куренів тим, що була не довга, а квадратна і вікна мала більші. На ганку стояв високий чоловік у козацькому вбранні без зброї: чоботах, шароварах, льняній сорочці, пов’язаній під шиєю шнурком з двома китичками.
Потурнак і Сава вклонились йому, побажали доброго здоров’я.
— Доброго дня, панове, — відказав чоловік, затримавши на мить погляд на новакові. В сірих його очах вгадувалося очікування. — Щось сталося?
— Нічого такого, пане-батьку, — відказав Потурнак.
— А чого затримались?
— Вовки… На півдорозі звідси, у вибалку, ціле кубло… Ще трохи — й загнали б В’юнового скакуна. Обійшлося… Але коневі треба було дати оговтатись.
— Вони мають вовчі шкури, пане гетьмане, — мовив джура з захватом. — Величезні!
— Справді? Такі вже й великі? — мовив поблажливо зверхник.
— Не тільки вовчі, — зауважив Потурнак. — У нас є і тарпаняча шкура. Вполювали коника. М’яса привезли.
— А це кого ви вполювали? — поцікавився гетьман, кивнувши на новака.
— Він сам до нас прибився, — відказав з усміхом Потурнак. — З полону татарського втік.
Кошовий спохмурнів, подивився на Саву. Його уважного погляду не уникли ні сліди на зап’ястях, ні босі порепані ноги, що їх тільки до колін прикривали обшмульгані штани.
— Хто ти будеш, чоловіче? — запитав суворо.
— Я єсмь Сава Карпенко, київський спудей, — відказав Сава і відчув себе раптом змалілим під суворим поглядом козацького отамана.
— То із скубеїв, кажеш? — пом’якшав гетьман. — Нам потрібні освічені люди. Допомагатимеш дякові в школі, бо той пройдисвіт якщо не пиячить, то зникає невідь-куди.
— Дозволь, пане-отамане, взяти його до нашого куреня, — сказав Потурнак.
— Беріть, та навчіть шаблю тримати.
— Та він такий, що й сам цьому ремеслу може навчити, — усміхнувся Петро.
— Он воно як… — схвально мовив гетьман. І
