Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

— Ей, — крикнув він, — а скількох дітей потребує правовірний?!

— Усіх, — відказав той. — Усіх хлопчиків.

— Але ж їх тут кілька сотень.

— Навіть якби їх було кілька тисяч… Туреччині потрібні християнські діти.

Почався торг. Рідкобородий татарин зіскочив з коня і, зайшовши в гурт, почав вихваляти товар. Прицмокуючи язиком, він то ніжно гладив біляві голівки, то підводив канчуком підборіддя. Тепер загарбник перетворився на гендляра. Турок був спокійніший. Він бачив, що дітей далі гнати не можна і що татари змушені будуть віддати їх за ту ціну, яку він назвав. Рідкобородий не згоджувався. Тоді турок скочив на коня і натяг повіддя.

— Ей, не треба поспішати. Де поспіх — там і шайтан[4]… Бери дітей.

Відчаєм сповнилося турецьке містечко Казікермен. Плакали діти, кричали дорослі, намагаючись звільнитись від пут. А над усім тим гуляв канчук.

Нарешті валка рушила далі. Біля невеличких сірих осель, мурованих з вапняку, бігали смагляві турецькі дітлахи. Вони галасували і жбурляли в полонених камінцями. Стрімка дорога, всипана ракушняком, вела вниз. Розпачливі зойки бранців, які все оглядались на місто, де зостались їхні діти, ще довго чули мешканці Казікермена.

Дівчата їхали верхи окремим гуртом. Багато з них тепер проклинали свою вроду. Явори, що траплялися по дорозі, здавалося, шепотіли задумливо-журливо: “Полонянки, куди везуть вас? На голосні східні рабати[5], де вас розглядатимуть євнухи східних володарів, чи на невільницький ринок Кафи, де вас продадуть якомусь гендляреві. Минуть століття, і коли в якогось молодого мусульманина з’явиться душевний щем, то це прокинеться краплина вашої крові, що вічно пульсуватиме в жилах чужого народу…”.

Внизу блиснуло широке синє плесо. Татари й полонені кинулися до Дніпра. Задихаючись, пили прохолодну воду.

На переправі полонених повантажили в дуби і повезли на лівий берег. Тут, у татарських володіннях, ватажок наказав улаштувати відпочинок. Бранцям, що мали надто змучений вигляд, було розв’язано руки. До Сави підійшов кримець у шкіряних штанях. Це його аркан настиг Саву на березі Інгульця. Татарин вважав його своїм рабом і всю дорогу не спускав з нього очей. Тепер він сторожко, немов зв’язаного вовка, поплескав Саву по спині і щось сказав.

— Здох би ти, луципере, — мовив Сава приречено.

Той вишкірив у посмішці гострі білі зуби і, смикнувши Саву за вуса, реготнув. Потім показав на шаблю, що терлася в нього при боці об зашкарублі шкіряні штани, і став розв’язувати йому пута. Кинув на траву до ніг шматок конини, яку витяг з-під сідла.

Сава занурив набряклі руки з глибокими слідами від сириці в воду. Він відчув, як прохолодний Дніпро вливає в зморене тіло бадьорість. Уперше подумав про втечу і почав вдивлятися в обличчя полонених, шукаючи спільника. Та на лицях сотень людей читалася лише німа покора. Чорняві й біляві, стрункі й присадкуваті зараз були схожі між собою як близнюки; скільки б не вдивлявся, нікого не вирізниш з тієї юрби.

У свої двадцять два роки Сава знав грецьку й латину, вільно розмовляв польською. В майбутньому йому належало кріпити православний хрест, на якого вже замахнулась Унія. Та події останніх двох років внесли свої поправки в життя спудейської братії. Дехто залишив недочитаним “Повчання Володимира Мономаха” та приєднався до козацького ватажка Лободи, дехто подався до Наливайка. А Сава опинився поміж тих, хто вітав військо Криштофа Косинського. На жаль, перебування в Києві цього ватажка, попри велику армату, виявилося нетривалим, і невдовзі він змушений був відступити на лівий берег під натиском об’єднаних загонів українських і польських магнатів. Проте наздогнати козаків переможцям завадили кияни — власники човнів, які не поспішали повертатися до своїх причалів. Тим часом завойовники почали виливати лють на тих, хто допомагав воїнам Косинського, і Саві довелося втікати.

Незабаром Савині руки знову стискали ремінні пута. Турецьке укріплення Казікермен залишилося далеко позаду — по той бік Дніпра. Лише сірі стіни фортеці ще довго дивилися чорними отворами бійниць у спини бранцям, які рухались на південь, у саме пекло дикого, розжареного сонцем степу. Татари прагнули якнайхутчіше дістатися урочища Кара Тебеню, де мали паювати здобич.

“Самі ж вони були сильні й витривалі, легко долали втому й негоду, бо від сьомого року життя, коли виходили зі своїх кантар, тобто двоколісних возів, спали тільки просто неба і навіть у тому віці не діставали поживи, поки не збивали собі її стрілою: так татари привчали своїх дітей влучно стріляти з лука. Коли вони досягали двадцяти років, їх висилали на війну. Матері день у день купали малих дітей у солі, щоб шкіру зробити грубшою і менш вразливою до холоду, коли доведеться проходити ріки взимку вплав”*.

Сава прокинувся. Він лежав зв’язаний поміж інших полонених. Йому снилися палкі Меланині обійми, що вони з нею йдуть під вінець; їх зустрічає піп і, взявши Саву за руку, веде до церкви. Піп чомусь боляче стискає йому зап’ястя, так боляче, що Сава почав стогнати. Налякана Меланія кинулася вглиб церкви, а він став випручуватися від попа. Раптом церква почала валитись, і Сава, вже сам, без Меланії, ледь устиг вискочити.

У нічному небі яскраво палахкотіло місячне сяйво. Було тихо; не чулося навіть жаб’ячого кумкання. На другому березі річки тінями стояли верболози. Спали змучені полонені, спало після довгого походу татарське військо. Навіть стриножені коні стояли нерухомо, як неживі.

Раптом Сава відчув, що руки йому вже не стискає петля. Спробував звільнитись — поворушив зап’ястями. Відпочинок і нічна прохолода зняли з м’язів набряклість; руки вислизнули з ремінних пут. Один зі сторожі, почувши рух, обернувся. Сава закам’янів. Так він пролежав досить довго. Нарешті розплющив очі: вартовий сидів нерухомо, в тій же самій позі, ніби з цікавістю дивився в його бік. Місячне сяйво падало йому на обличчя, і здавалося, що це було обличчя кам’яної половецької баби. Вартовий спав. Сава, не зводячи з нього очей,