Зоряні королі - Едмонд Мур Гамільтон

— Але, батьку, я повинен ненадовго повернутися на Землю… Правитель перервав його:

— Я вже сказав, що я це забороняю. Чи ти посмієш сперечатися зі мною?

Ґордон відчув, що все валиться. Ця заборона означає катастрофу. Якщо він не повернеться до лабораторії, то як же він зможе зв’язатися з Зарт Арном?

— Я не бажаю більше заперечень, — люто продовжував імператор, коли Ґордон спробував заговорити, — А тепер ідіть! Ми з Корбуло повинні порадитися!

Ґордон безпорадно повернувся до дверей. Він відчував, що безнадійно заплутався. Джал Арн вийшов разом з ним, поклав руку на рукав.

— Не переживай, Зарт. Я знаю, наскільки ти відданий науковій роботі та яким ударом була для тебе смерть Вель Квена. Але батько має рацію, зараз твоє місце тут.

— Я готовий виконати свій обов’язок, — обережно сказав Ґордон. — Але чим я можу допомогти?

— Батько говорив про Ліанну, — сказав Джал Арн. — Ти справді ухиляєшся від свого обов’язку, Зарт. — І, немов передбачаючи заперечення, додав: — Так, Мери, я знаю. Але для Імперії королівство Фомальгаут надзвичайно важливе. Треба зважитися, Зарт.

Ліанна? Мери? Ці імена нічого не говорили Ґордону. Це була таємниця, як і все інше у його самозванстві.

— Ти думаєш, що Ліанна почав він. Джал кивнув:

— Треба, Зарт. Батько збирається оголосити про це ввечері, на Святі Місяців. — Він поплескав Ґордона по спині. — Тримайся, справи не такі вже й кепські! У тебе вигляд, як у засудженого до смерті. На Святі побачимося.

Джал Арн повернувся і вийшов. Ґордон спантеличено дивився йому вслід. Скільки ще це триватиме?

Звідкись з’явився Хелл Баррел. Антаресець був у піднесеному настрої.

— Принце, я зобов’язаний вам удачею! — вигукнув він. — Я думав, що отримаю догану від адмірала Корбуло за відхилення від запланованого маршруту…

— А натомість? — механічно запитав Ґордон.

— А натомість, — посміхнувся Баррел, — ваш батько призначив мене помічником адмірала!

Ґордон неуважно привітав свого рятівника. Думки його були зайняті власним заплутаним становищем. Залишатися тут більше не можна було. Треба йти, але куди? Він не мав уявлення, де розташовані покої принца. Однак не можна було і допустити, щоб хто-небудь здогадався про його необізнаність. Тому він попрощався з Хелл Беррелом і впевнено вийшов з кімнати через інші двері, до коридору з рухомим килимом. Килим доставив його до великої круглої зали, яскраво освітленої білим сонячним світлом, яке лилося крізь високі кришталеві вікна. Сяючі сріблом стіни з чорними рельєфами. Темні зірки, рештки згорілих сонць, мертві світи…

Джон Ґордон відчув себе карликом серед величі і розкоші цієї величезної похмурої зали. Він перетнув її та опинився у іншій великій кімнаті, стіни якої палали пишністю звихрених туманностей.

«Де ж, у дідька, можуть знаходитись покої Зарт Арна? — роздумував він, усвідомлюючи свою безпорадність. — Не стану ж я питати, де розташовані власні апартаменти. Але скільки можна безцільно блукати величезним палацом, викликаючи подив і, можливо, підозри?»

Літня людина у чорній палацовій лівреї вже дивилася на нього через цей Зал Туманностей з явним здивуванням. Коли Ґордон наблизився, служитель низько вклонився. У Ґордона виникла ідея.

— У мене є справа, — швидко сказав він. — Йдемо у мої апартаменти.

Слуга знову вклонився, але залишився на місці.

— Так, ваша високосте.

— Йди попереду! — нетерпляче розпорядився Ґордон.

Можливо, старику це видалося дивним, але жодні почуття не позначилися на його обличчі. Він повернувся і повільно вийшов з Залу Туманностей. Ґордон пішов за ним. Рухомий килим, як ескалатор, безшумно ніс їх вгору розкішними широкими коридорами та сходами.

Двічі їм зустрілися люди: дві дівчини, яких супроводжував молодий стрункий офіцер і пара похмурих чиновників… Всі низько вклонялися, вітаючи Ґордона.

Килим доставив їх до мерехтливого, прикрашеного перлами коридору. Двері попереду розкрилися самі собою, і Ґордон опинився у високій кімнаті з білими стінами.

— Слухаю, ваша високосте? — запитально повернувся до нього слуга.

Як позбутися його? Ґордон вирішив цю задачу найпростішим способом.

— Я передумав, — недбало промовив він. — Ти мені не потрібен, можеш йти.

Слуга з поклоном вийшов. Тепер можна злегка розслабитися. Не така вже й хитра тактика — але вона, принаймні, дала Ґордону тимчасовий притулок у покоях Зарт Арна.

Він раптом зрозумів, що важко дихає, наче після важкої роботи… Руки в нього тремтіли. Роль принца давалася йому нелегко. Він витер лоб.

— Боже мій! Чи був ще хто-небудь у такому становищі?

Його стомлений мозок відмовлявся роздумувати над цією проблемою. Ґордон повільно пройшовся по всіх кімнатах.

Обстановка була порівняно скромною. Мабуть, Зарт Арн не прагнув до розкоші. Прості шовкові завіси, суворі металеві меблі, стелажі з думкозаписами, апарат для їх читання… Одна з кімнат була обладнана як лабораторія.

Він заглянув до маленької спальні, потім вийшов на терасу, повну зелені та світла.

— Боже, мені й уві сні не ввижалася така краса!

Тераса, цей маленький висячий сад, розташовувалася високо на західній стіні величезного палацу. Перед Ґордоном відкрилася панорама Троона.

Місто слави грандіозної зоряної імперії, осередок величі та могутності багатьох тисяч зоряних світів! Місто такої пишноти, що очі Джона Ґордона, людини з маленької Землі, були засліплені і паралізовані.

Сліпучий диск Канопуса спускався до обрію. У його блиску круті схили Кришталевих гір здавалися прапорами небувалої яскравості.

Та ще яскравіше сяяли казкові вежі Троону. Куполи, мінарети, будівлі з блискучого скла. Палац, на одній з терас якого стояв Ґордон, був найвищим. Оточений квітучими садами, він здіймався над великою столицею.

У сяйві призахідного сонця, над мерехтливими піками і хвилястим срібним морем, немов райдужні бабки, майоріли літаки. З космопорту на півночі велично піднялися кілька могутніх бойових кораблів і зникли у височині неба.

Грандіозність видовища придушувала. Місто було живим серцем небесних просторів і об’єднувало зірки та світи, які Ґордон проминув у польоті.

«А мене вважають сином тутешнього володаря! — вражено подумав він. — Я не витримаю цього. Це занадто непомірний вантаж…»

Колосальна сонце сіло. Бузкові тіні збиралися у оксамитову ніч. Приголомшений і пригнічений, Ґордон дивився, як на вулицях спалахують вогні. Запалали вони і на нижніх терасах палацу.

Два золотистих місяця піднімалися у небо, в якому сяяли міріади зірок, складаючись у незнайомі сузір’я і змагаючись з тріпотливими вогнями міста.

— Ваша високосте, вже пізно! Ґордон обернувся. Йому кланявся кремезний чоловік, шкіра якого відливала блакиттю. Хтось із особистих слуг Зарт Арна, здогадався Ґордон. З ним потрібно бути обережним!

— Свято Місяців починається за годину, — продовжував слуга. — Вам потрібно підготуватися, ваша високосте.

Ґордон згадав слова Джал Арна про