Зоряні королі - Едмонд Мур Гамільтон

Ґордон розгубився. Йому і до цього було нелегко. Але тепер… Хто ця дівчина? У пам’яті спливло ім’я, яке називали Джал Арн і Ліанна.

— Мери… Вона підняла свою темну голівку з його плеча.

— Так, Зарт?

Ну що ж, ім’я — це вже дещо. Ґордон намагався знайти вихід зі складного становища. Він сів, і Мери тут же влаштувалася у нього на колінах.

— Послухай, Мери, — схвильовано почав він. — Тобі не можна залишатися тут. Раптом хтось побачить, як ти від мене виходиш? У синіх очах Мери з’явилося здивування.

— Ну і що? Адже я твоя дружина. Дружина? Знову вкотре за сьогодні у думках Ґордона запанувало сум’яття. Як, в ім’я Неба, можна грати роль принца, не знаючи про нього нічого? Чому ніхто не попередив Ґордона про ці речі?

І раптом Ґордон згадав. Посвячувати його не було потреби. Ніхто не міг передбачити, що Ґордон покине Землю і полетить на Троон. Наліт посланців Шорр Кана порушив усі плани і призвів до цих жахливих ускладнень.

Мери, сховавши обличчя у нього на грудях, жалібно продовжувала:

— Нехай неофіційна, але яка різниця? Всі про це знають.

Ось воно що! На мить Джона Ґордона охопив гнів. Зарт Арн підтримував таємний зв’язок з цією дитиною і в той же час готувався до дипломатичного шлюбу з Ліанною!..

З іншого боку… Гнів Ґордона згас. Союз з Ліанною — політичний крок. Зарт розумів це, Ліанна теж. Адже вона знала про Мери і анітрохи не заперечувала. Як же можна засуджувати принца за те, що він шукає щастя з тією, яку любить?

Ґордон раптом зрозумів, що Мери бачить у ньому люблячого чоловіка. Вона збирається провести цю ніч тут! Він підняв її з своїх колін і встав.

— Мери, тобі треба піти. Найближчі кілька тижнів тобі доведеться уникати мого товариства. Чарівне личко Мери зблідло.

— Зарт, що ти говориш? Ґордон гарячково шукав доводів.

— Не засмучуйся, будь ласка. Зрозумій, це не тому, що я тебе розлюбив. Її сині очі наповнилися сльозами.

— Це через Ліанну! Я бачила, як ти їй догоджав!

Біль на її обличчі робила його ще більш дитячим. Ґордон проклинав заплутаність положення. Він бачив, що глибоко ранить це дитя. Він взяв її обличчя у долоні.

— Повір, Зарт Арн любить тебе як і раніше. Його почуття анітрохи не змінилися.

Мери слухала. Розуміла, що він говорить серйозно, і це її заспокоювало.

— Тоді чому… Пояснення у Ґордона вже було.

— Ми не можемо зустрічатися через Ліанну, але не тому, що я люблю її, — продовжував він. — Ти знаєш, що цей союз необхідний, щоб забезпечити нам підтримку Фомальгаута у майбутній війні з Хмарою!

Мери кивнула.

— Так, ти це вже пояснював. Але я все ж не розумію, до чого тут наші з тобою стосунки? Ти говорив, що ви з Ліанною домовилися вважати це простою формальністю.

— Так, але саме зараз треба бути особливо обережними, — пояснив Ґордон. — Троон кишить шпигунами ІІІорр Кана. Якщо вони пронюхають про тебе, це може зірвати шлюб з принцесою і зашкодити союзу Імперії з Фомальгаутом. На ніжному обличчі Мери відбилося розуміння.

— Так, Зарт, але невже нам зовсім не можна бачитися?

— Найближчі тижні — тільки на людях, — твердо відповів Ґордон. — Потім я ненадовго покину Троон. І обіцяю: коли повернуся, між нами все буде як раніше.

Ґордон вірив у це. Він добереться до Землі і зробить зворотний обмін. І на Троон повернеться справжній Зарт Арн…

Його слова заспокоїли Мери, проте не розвеселили її. Вона накинула чорний плащ, стала навшпиньки і потягнулася до нього.

— На добраніч, Зарт.

Ґордон відповів на поцілунок без пристрасті, але з ніжністю і сумом. Він розумів, чому Зарт Арн любить цю маленьку жінку, схожу на дитину. Очі у Мери здивовано розширилися.

— Ти став якийсь інший, — прошепотіла вона. — Не знаю…

І вислизнула у двері.

Ґордон ліг у маленькій спальні, але довго не міг заснути.

Нерви у нього були напружені, як сталеві канати. Лише за кілька хвилин, які він пролежав, дивлячись на місячне світло, що лилося у кімнату, напруга трохи ослабла.

Він прагнув зараз тільки одного — якомога швидше вийти з цієї гри! Він не в силах більше носити цю дивну маску — личину однієї з найважливіших фігур у невідворотному конфлікті зоряних королівств. Але що робити? Як повернутися на Землю, щоб обмінятися тілами з Зарт Арном?..

Прокинувшись на світанку. Ґордон побачив у своєму ліжку блакитного слугу-вегійця.

— Принцеса Ліанна запрошує вас на сніданок, принц, — повідомив слуга.

Ґордон злегка здивувався. Чому Ліанна надсилає йому це запрошення? Запідозрила що-небудь? Ні неможливо. І все ж…

Він купався у кімнаті зі скляними стінами, де, навмання натискаючи кнопки, виявив, що може отримати мильну, солону і ароматизовану воду будь-якої температури. Слуга подав костюм і плащ з білого шовку. Ґордон одягнувся і попрямував до покоїв Ліанни.

Пройшовши анфіладу кімнат зі стінами найніжнішої забарвлення, він опинився на широкій, потопаючій у квітах терасі з видом на Троон. Тут його зустріла Ліанна, схожа на хлопчика у своїй блакитній піжамі.

— Я звеліла подати сніданок сюди, — сказала вона. — Ви прийшли саме вчасно. Будемо слухати світанкову музику.

Ґордон з подивом відзначив у погляді Ліан легке збентеження, коли вона передавала йому страви і напої. Вона зовсім не була схожа зараз на вчорашню гордовиту принцесу. А що таке світанкова музика? Очевидно, ще одна з речей, про які він повинен знати.

— Починається, — сказала Ліанна. — Чуєте?

Високо над містом здіймалися піки Кришталевих гір, зворушені ранковими променями. З цих гордих, недоступних вершин мчали трепетні, неймовірно чисті звуки. І музична буря посилювалася! На тлі вихрового дрібного передзвону, немов райські дзвіночки, звучали ангельські арпеджіо дзвінких нот. Ґордон зрозумів: звук утворюється розширенням кришталевих брил, які нагріваються променями Канопуса. Біле світило піднімалося все вище, і він зачаровано слухав, як музика переходить у звучне форте, потім завмирає у довгому тремтливому акорді. Він перевів подих.

— Я ніколи не чув нічого настільки чудесного.

— Але ви чули це багато раз! — здивувалася Ліан. Вони підійшли до балюстради тераси. — До речі, чому вчора ви відіслали Мери? Ґордон здригнувся.

— Звідки ви знаєте?

— У цьому палаці немає таємниць, — тихо засміялася Ліанна. — Не сумніваюся — зараз всі тільки й говорять про те, що ми снідаємо разом. Хіба ви посварилися? — І додала, злегка почервонівши: — Звичайно, це мене не стосується…

— Ліанно, не кажіть так! — гаряче заперечив Ґордон. — Я…

Він затнувся. Він не міг продовжувати, не міг сказати правду,