Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік
Ісидор стояв і тримався за обидва руків’я, настільки зблизившись з усіма іншими живими істотами, що покидав їх із великою неохотою. Усе закінчилося як завше, а ще й боліла та кровоточила рука, куди влучив камінь.
Відпустивши обидва руків’я, він оглянув руку, потім непевним кроком пішов до ванної, щоб промити поріз — отриманий уже не вперше під час злиття з Мерсером і, мабуть, не востаннє. Люди, зокрема, похилого віку, помирали під час наближення до вершини пагорба, не витримуючи надзвичайно суворих випробувань. «Цікаво, а чи зможу я ще раз здолати оту частину шляху, — промовив він до себе, потираючи ушкоджене місце. — Адже можлива зупинка серця, — розмірковував він, — тому ліпше, якби я жив у місті, де в будинках є лікарські кабінети з електроімпульсними апаратами. Тут, на самоті, у цьому місці — це надто ризиковано».
Але він також знав, що й далі ризикуватиме. Він і раніше так робив. Як і більшість людей, навіть фізично слабких.
Приклавши до рани «клінекс», він протер ушкоджене на руці місце.
А тоді почув приглушений далекий звук увімкненого телевізора.
«Ще хтось є в будинку, — подумав він перелякано, неспроможний у таке повірити. Це — не мій телевізор; він вимкнений, до того ж я відчуваю, як резонує підлога. Це — нижче, на якомусь поверсі піді мною!»
«Я більше тут не сам, — усвідомив Ісидор. — Поселився ще один мешканець, зайняв якусь порожню квартиру, і настільки близько, що мені навіть чути звук його телевізора. Мабуть, на поверх або на два нижче, але не більше. Треба подивитися», — промайнула в нього думка. Що ви робите, коли поселяється новий мешканець? Заходите до нього і щось позичаєте, хіба не так? Але за його пам’яті такого ще не траплялося. Ні в цьому будинку, ні деінде: люди виїжджали, люди емігрували, але ніхто не вселявся. «Треба чимось їх пригостити, — вирішив він. — Чашкою води чи ліпше молока; так, молока або ж борошна, а може, яйцем... або чимось із ерзац-замінників».
Заглянувши до холодильника, у якому вже давно вийшов з ладу компресор, він узяв шматок не дуже свіжого маргарину. І з маргарином у руці — схвильований, аж загупало серце — пішов до квартири поверхом нижче. «Треба заспокоїтися, — подумав він. — Їм не обов’язково казати, що я пустолобий. Якщо дізнаються, то навіть говорити зі мною не схочуть; раніше так завжди було. І чого б це?»
Він поквапився вниз по сходах.
Розділ 3
По дорозі на роботу Рік Декард, як і бозна-скільки інших людей, на якусь хвилю принишк біля одного з найбільших зоомагазинів Сан-Франциско. Посередині довжелезної вітрини в клітці з прозорого пластику та з підігрівом стояв страус, який щораз поводив головою з витріщеними очима. Птаха, згідно з інформацією на прикріпленій до клітки табличці, щойно привезли із Клівлендського зоопарку. Це був єдиний страус на всьому Західному узбережжі. Надивившись на птаха, Рік ще хвилю-другу сумно споглядав на цінник. А тоді вже понісся до Палацу правосуддя на Ломбард-стрит і виявилося, що на чверть години запізнився на роботу.
Відчинивши двері офісу, він одразу почув голос свого начальника, поліцейського інспектора Гаррі Браєнта — капловухого, рудоволосого, недоладно одягненого чоловіка з розумними очима, здатними миттєво звертати увагу на важливі деталі.
— Зустрінемося о дев’ятій тридцять в кабінеті Дейва Голдена, — сказав інспектор Браєнт, перегортаючи тоненькі, як цибулеві лушпайки, віддруковані аркуші паперу на дошці-планшеті. — Бо Голден, — вів далі він, — потрапив до лікарні «Гора Сіон» з діркою від лазера у хребті. І лежати йому там щонайменше місяць. Допоки медики не переконаються, що органічний пластик зрісся з хребцями.
— А що трапилося? — запитав Рік, похоловши. Адже головний мисливець за головами ще вчора був цілком здоровий; наприкінці дня він, як завжди, шугнув у своєму говеркарі додому, що в густозаселеному престижному районі Ноб-Гілл.
Браєнт лишень пробурмотів ще раз через плече про дев’ять тридцять у кабінеті Дейва і пішов, залишивши Ріка наодинці.
Рік переступив поріг свого кабінету й одразу почув за спиною голос секретарки Енн Марстен.
— Містере Декард, ви вже чули, що сталося з містером Голденом? У нього стріляли. — Вона зайшла за ним у задушливий, тісний кабінет і ввімкнула повітряний фільтр.
— Так, — відповів він неуважно.
— Це мусив бути один із тих нових надрозумних анді «Корпорації Роузен», — сказала міс Марстен. — А ви вже прочитали рекламний проспект корпорації і специфікації до їхньої новинки? Вони перейшли на використання мозку «Нексус-6», спроможного здійснювати вибір з двох трильйонів елементів або десяти мільйонів нейронних зв’язків, — вона стишила голос. — Ви пропустили вранішній відеодзвінок. Це мені сказала міс Вайлд; надійшов рівно о дев’ятій.
— Вхідний відеодзвінок? — запитав Рік.
Міс Марстен відповіла:
— Вихідний дзвінок містера Браєнта до російського ВПУ[2]. Цікавився, чи вони не погодяться подати офіційну скаргу на завод «Корпорації Роузен», що на Сході.
— Гаррі й далі сподівається на відкликання з ринку мозку «Нексус-6»? — Ріка це нітрохи не дивувало. Бо з часу публікації 1991 року специфікацій та експлуатаційних характеристик більшість поліцейських управлінь, що працювала з анді-втікачами, безперестанку заявляли про свій протест. — Радянська поліція все одно не зможе зробити більше, ніж ми. — На юридичному рівні виробники мозку «Нексус-6» діяли відповідно до колоніального права, адже їхній материнський завод з виробництва автоматики розташовувався на Марсі. — Найліпше поставитися до нової розробки як до доконаного факту, — сказав він. — Так завжди було після появи кожної нової модифікації мозку. Пригадую обурливі відгуки, коли люди Сандермана презентували старий Т-14 1989 року. Буквально всі поліцейські управління Західної півкулі скаржилися на неспроможність тестів виявити його присутність у разі незаконного проникнення на Землю. І по суті, якийсь час вони справді мали рацію.
Рік пригадав, як понад п’ятдесят андроїдів Т-14 у той чи в інший спосіб зуміли проникнути на
