Чи мріють андроїди про електричних овець? - Філіп Кіндред Дік

чи й по чотири, а такі, як Фред Вошборн, який володіє заводом з переробки водоростей, де працює мій брат, — навіть по п’ять тварин. Ви що, не читали статтю у вчорашній «Кронікл» про його качку? Вона вважається найважчою, найбільшою мускусною качкою на всьому Західному узбережжі, — очі чоловіка вкрилися поволокою, уявляючи живий скарб; він потроху входив у стан трансу.

Порившись у кишенях куртки, Рік видобув зім’ятий, зачитаний січневий додаток до каталогу «Сідні» «Домашні тварини і свійська птиця». Зазирнув у зміст, знайшов розділ лошата (див. «Коні, потомство») й уже знав середню державну ціну.

— Лоша першерона в «Сідні» я зможу придбати за п’ять тисяч доларів, — сказав він досить гучно.

— Аж ніяк не зможете, — заперечив Барбор. — Погляньте уважніше; оголошення надруковане курсивом. А це означає, що таких лошат вони не мають, але такою була б ціна, якби вони їх мали.

— Припустімо, — сказав Рік, — я плачу вам по п’ятсот доларів щомісяця протягом десяти місяців. Це повна ціна за каталогом.

Барбор промовив співчутливо:

— Декарде, ви не знаєтеся на конях; є причина, чому «Сідні» не має лошат першерона на продаж. Лошата цієї породи не переходять у руки інших власників навіть за ціною каталогу. Вони дуже рідко трапляються, і то навіть нечистокровні, — Барбор обіперся на їхню спільну загорожу й розмахував руками. — Джуді у мене вже три роки, і я ще жодного разу не бачив кобили першерона її рівня. Я купив Джуді в Канаді й особисто привіз її сюди, щоб хто не вкрав по дорозі. Бо ви привозите породистого коня в Колорадо чи у Вайомінґ, а там уже знають, що з вами зробити, щоб його у вас забрати. Чому? Бо до Остаточної світової війни існувало не більше сотні...

— Стривайте, — перебив Рік, — але якщо ви матимете двох коней, а я — жодного, то це стане порушенням усіх теологічних і моральних засад мерсеризму.

— Таж ви маєте вівцю; чорт забирай, ви можете досягти Підйому в особистому житті, а коли опануєте обидва принципи емпатії, то ваше наближення до мети стане досконало шляхетним. Якби ви не мали тієї старої вівці, тоді б я, може, і зрозумів логіку ваших міркувань. Звісно, якби я мав двох тварин, а ви не мали жодної, то я б завадив вам досягнути істинного злиття з Мерсером. Але всі сім’ї у нашому будинку... і скільки ж їх там, ну, близько п’ятдесяти: одна сім’я на три квартири, за моїми підрахунками... і кожен з нас має тварину. Ґрейвсон годує курча, — він показав рукою на північ. — Подружжя Оуксів тримає здоровенного рудого собаку, що гавкає вночі, — Барбор замислився. — Гадаю, Ед Сміт таки має кота у квартирі. Принаймні він так каже, хоча ніхто не бачив. Ну, можливо, він тільки так каже.

Підійшовши до своєї вівці, Рік нагнувся і заходився щось намацувати у густій білій вовні — хоча б руно було справжнім — аж поки не знайшов те, що шукав: прихований пульт управління механізмом. На очах у Барбора він зняв кришку і видобув пульт.

— Бачите? — запитав він у сусіда. — Тепер розумієте, чому мені так хочеться вашого лошати?

Помовчавши, Барбор відповів:

— Бідолашний. Ви ніколи не мали живої тварини?

— Ну, не зовсім так, — сказав Рік, зачиняючи кришку пульта управління електричною вівцею; випростався, обернувся і поглянув на сусіда. — Спочатку я мав справжню вівцю. Нам її подарував батько дружини, як тільки він емігрував. А тоді за рік, пам’ятаєте, я ще її відніс до ветеринара; ви саме були того ранку тут у загоні, коли я підійнявся сюди і побачив, що вона лежить на боці і не встає.

— Ну, ви їй допомогли тоді зіп’ястися на ноги, — пригадував Барбор, киваючи головою. — Так, ви допомогли їй підвестися, а тоді вона трохи походила і знову впала.

— У овець дивні хвороби, — мовив Рік. — Чи краще сказати, в овець багато хвороб, але їхні симптоми завжди однакові; вони не спинаються на ноги, а тому важко встановити серйозність їхньої хвороби, бо це може бути звичайне розтягнене сухожилля ноги або передсмертні муки, скажімо, від правця. Саме від цієї страшної недуги і померла моя тварина, від правця.

— Як? — запитав Барбор. — Тут на даху?

— Сіно, — пояснив Рік. — Лишень один раз я не зняв дроту з оберемка сіна; невеликий шматок дроту, і Ґраучо, саме так звали вівцю, подряпалася і заразилася правцем. Я відніс її до ветеринара, але там уже нічим не зарадили, і вона померла, тож я зателефонував до однієї з крамниць, що збуває механічних тварин, і показав їм фотознімок Ґраучо. Вони виготовили мені її копію, — він кивнув на ерзац-тварину, що лежала біля його ніг і ремиґала, далі уважно стежачи, чи не з’явиться хоч натяк на овес. — Чудова робота. Доглядаючи за механічною вівцею, я приділяю їй стільки часу й уваги, ніби справжній. Але... — він стенув плечима.

— Це трохи не те, — закінчив Барбор.

— Фактично. Відчуваю те саме, доглядаючи за нею; переймаюся нею, немов справжньою. До того ж вона іноді ламається, і тоді у будинку можуть здогадатися, що вона електрична. Шість разів віддавав її до майстерні; загалом, незначні пошкодження, але якби хтось із сусідів її побачив — наприклад, коли одного разу в ній розірвалася голосова стрічка, а потім щось заїло, і вона безперестанку бекала — то вже напевно зрозумів би, що це механічне пошкодження, — потім додав: — Хоча на фургоні з ремонту механічних тварин написано щось, на кшталт «ветеринарна клініка». А водій одягнений, наче справжній ветеринар, у білий халат, — раптом він поглянув на годинник, згадавши про час. — Пора мені на роботу, — сказав він Барбору. — Побачимося ввечері.

Поки Рік прямував до свого говеркара, Барбор вигукнув йому навздогін:

— Будьте певні, про нашу розмову я нікому з сусідів ні слова.

Зупинившись, Рік почав дякувати. А тоді його охопив дивний відчай, ота депресія, про яку весь час торочить Айрен, і він промовив:

— Не знаю. Робіть, як вважаєте за потрібне. Це вже не має значення.

— Але вони вас зневажатимуть. Не всі, але дехто точно. Ви знаєте, як люди ставляться до тих, що не піклуються про тварин; як до аморальних, а ще як до антиемпатичних. Ви розумієте, формально це не