Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор
Врешті-решт Наджіба захолола, потім заніміла, а тоді — затихла. Вона перетворилася на два ока, які стежили за тим, що відбувалося. Певною мірою вона завжди була такою. Дитиною вона впала з дерева і зламала руку. Вона спокійно піднялася попри біль, пішла від переляканих друзів, прийшла додому й розшукала матір, яка відвела її до подруги, що вміла вправляти зламані кістки. Наджіба завжди дратувала батька незвичною поведінкою, коли її били за бешкети. Хоч як сильно він її шльопав, вона не видавала ані звуку.
«Алусі цієї дитини не має сорому!» — завжди казав він її матері. Але у звичному для себе доброму настрої батько хвалив цей бік Наджіби, часто кажучи: «Хай твій алусі мандрує, дочко. Побач те, що можеш побачити!»
Тепер заявив про себе її алусі, безтілесна її частина, здатна притлумлювати біль і спостерігати. Її розум фіксував події, як прилад того чоловіка. Фіксував кожну деталь. Її розум помітив: коли цей чоловік співає, голос у нього гарний, незважаючи на те, про що він співає.
Це тривало години зо дві, хоча Наджібі здавалося, що минуло півтори доби. Їй запам’яталося, що вона бачила, як сонце перетнуло небо, зайшло і знову зійшло. Важливо тут одне: це тривало довго. Нуру співали, сміялися, ґвалтували, а декілька разів і вбили. Потім вони поїхали. Наджіба лежала на спині розхристана, з виставленим на сонце животом, побитим і в синцях. Прислухавшись (може, хтось дихає, стогне, плаче?), вона якийсь час не чула нічого. Добре.
А тоді вона почула крик Амаки:
— Вставай!
Амака була на двадцять років старша за Наджібу. Вона була сильна й часто ставала голосом жіноцтва в її селі.
— Вставайте, всі! — вигукнула Амака й заточилася. — Підйом!
Вона підйшла до кожної жінки, кÓпаючи їх.
— Ми пропали, але якщо ще дихаємо, помирати тут не будемо.
Амака кÓпала жінок у стегна й тягнула їх за руки, а Наджіба слухала й не рухалася. Вона сподівалася досить добре прикинутися мертвою, щоб обдурити Амаку. Вона знала, що її чоловік загинув, а якщо й ні, то він більше ніколи її не торкнеться.
Чоловіки нуру, та й їхні жінки, зробили те, що зробили, не лише для того, щоб помучити та осоромити. Вони хотіли створити дітей-еву. Такі діти — не діти забороненого кохання нуру та океке й не ноа, безбарвні від народження океке. Еву — це діти насильства.
Жінка океке нізащо не вб’є дитину, що в ній зародилася. Щоби зберегти життя дитині у своєму лоні, вона піде навіть проти власного чоловіка. Однак звичай твердить, що дитина є дитям свого батька. Ці нуру посіяли отруту. Жінка океке, народивши дитину-еву, ставала пов’язаною через дитину з нуру. Нуру прагнули знищувати родини океке в самісінькому корені. Цей їхній жорстокий задум Наджібу не цікавив. У ній не зародилася дитина. Їй хотілося лише померти. Коли до неї добралася Амака, Наджіба закашляла від одного-єдиного копняка.
— Тобі мене не обдурити, Наджібо. Вставай, — сказала Амака.
Лівий бік обличчя Амаки був синьо-бузковим. Ліве око в неї розпухло й закрилося.
— Чому? — промовила Наджіба своїм новим безсилим голосом.
— Тому що ми так робимо. — Амака простягнула руку.
Наджіба відвернулася.
— Дай мені закінчити вмирати. Дітей я не маю. Так буде найкраще.
Наджіба відчула важкість у лоні. Якщо вона підведеться, усе влите в неї сім’я вихлюпається. Вона похлинулася від цієї думки, а тоді повернула голову набік і її вивернуло — щоправда, марно. Коли її шлунок заспокоївся, Амака ще нікуди не поділася. Вона плюнула на землю біля Наджіби. Слина була червоною від крові. Амака спробувала підняти Наджібу. Наджіба відчула різкий біль у череві, але її тіло з її ж волі залишилося безвільним і важким. Врешті-решт Амака, роздратувавшись, відпустила Наджібину руку, знову плюнула й пішла далі.
Жінки, які вирішили жити, сяк-так підвелись і пішли назад до села. Наджіба заплющила очі, відчуваючи, як з порізу в неї на лобі точиться кров. Невдовзі повернулася тиша. «Залишити це тіло буде легко», — подумала вона. Вона завжди дуже любила подорожувати.
Вона лежала там, доки її обличчя не згоріло на сонці. Смерть надходила повільніше, ніж їй хотілося. Вона розплющила очі й сіла. Її зір пристосувався до яскравого сонця лише за хвилину. Тоді ж вона побачила тіла й калюжі крові; пісок вбирав кров у себе так, ніби жінок було принесено в жертву пустелі. Вона поволі встала, підійшла до своєї торби й підняла її.
— Облиш мене, — сказала Тека кілька хвилин по тому, коли Наджіба її потрусила.
Тека одна лишалася живою серед п’яти тіл. Наджіба важко сіла біля неї. Потерла зболілу шкіру голови в тому місці, де її так грубо потягнув за волосся напасник. Вона поглянула на Теку. Її «кукурудзяні ряди»[4] були вкриті піском, а лице кривилося з кожним подихом. Наджіба повільно встала і спробувала зіп’яти Теку на ноги.
— Облиш мене, — повторила Тека, гнівно дивлячись на неї. Наджіба так і зробила.
Вона посунула назад, до села, йдучи в цьому напрямку суто за звичкою. Вона молила Ані послати щось таке, що її вб’є, — скажімо, лева або нових нуру. Але воля Ані була інакша.
Її село палало. Тліли домівки, сади було знищено, палахкотіли скутери. На вулиці лежали тіла. Багато з них були обпалені до невпізнанності. Під час таких набігів вояки нуру хапали найсильніших чоловіків океке, зв’язували, обливали керосином і підпалювали.
Наджіба не бачила нікого з чоловіків чи жінок нуру — ні мертвих, ні живих. Село, що нічого не чекало, не підозрювало, не хотіло знати, було легкою здобиччю. «Дурні», — подумала вона. На вулиці стогнали жінки. Ридали перед рідними оселями чоловіки. Вешталися спантеличені діти. Спека, що розходилася від сонця, підпалених будинків, скутерів і людей, була задушлива. Ще до заходу сонця почнеться нове переселення на схід.
Діставшись свого з чоловіком будинку, Наджіба тихо покликала чоловіка. Тоді обмочилася. Сеча потекла та обпалила їй побиті до синців ноги. Половина будинку була у вогні. Їхній садок знищено дощенту. Але Ідріс, її чоловік, був поруч — сидів