Хто боїться смерті - Ннеді Окорафор

Я всміхнулась і сказала:

— Мене звати Оньєсонву Убайд. А вас, оґо?

— Фаділь Оґундіму, — відповів він і поглянув на свої руки в рукавичках. — Я б потиснув тобі руку, Оньєсонву, але рукавиці в мене розпечені.

— То пусте, оґо, — сказала я. — Ви ж коваль!

Він кивнув.

— Як і мій батько, його батько, його батько і до нього.

— Ми з матір’ю всього кілька місяців як сюди дісталися, — бовкнула я. Аж тут усвідомила, що вже вечоріє. — Ой. Мені час іти, оґо Оґундіму!

— Дякую за воду, — сказав він. — Ти правильно подумала. Я хотів пити.

Після того я ходила до нього часто. Він став моїм найкращим і єдиним другом. Якби моя мати знала, що я воджуся з чужим чоловіком, вона б побила мене й на кілька тижнів позбавила вільного часу. Учень коваля, чоловік на ім’я Джі, ненавидів мене й показував це, шкірячись з огидою щоразу, коли мене бачив, ніби я була хворою дикою твариною.

— Не зважай на Джі, — порадив коваль. — З металом він справляється добре, але уяви йому не вистачає. Прости йому. Він примітивний.

— А ви вважаєте, що в мене лихий вигляд? — спитала я.

— Ти прекрасна, — всміхнувся він у відповідь. — Те, як дитину було зачато, — не її провина і не її тягар.

Я не знала, що означає слово «зачато», а питати не стала. Він назвав мене прекрасною, і я не хотіла, щоб він узяв свої слова назад. На щастя, Джі зазвичай приходив пізно, коли ставало прохолодніше.

Невдовзі я почала розповідати ковалеві про своє життя в пустелі. Я була надто юна, щоби знати, що маю тримати такі дражливі відомості при собі. Я не розуміла, що моє минуле, саме моє існування — дражлива тема. Він, своєю чергою, розповів мені дещо про метал — скажімо, який метал легко піддається теплу, а який — ні.

— Якою була ваша дружина? — якось запитала я. Насправді це я просто патякала, аби не мовчки. Мене більше цікавив невеликий стосик хліба, який він мені купив.

— Нджері. Вона була чорношкіра, — сказав він і обхопив одне стегно обома великими руками. — А ще мала дуже сильні ноги. Вона була наїзницею, брала участь у перегонах на верблюдах.

Я проковтнула хліб, який жувала.

— Справді? — вигукнула я.

— Казали, що вона тримається на верблюдах завдяки ногам, але я знав правду. Вона також мала певний дар.

— Який дар? — запитала я, нахилившись уперед. — Вона вміла проходити крізь стіни? Літати? Їсти скло? Обертатися на жука?

Коваль засміявся.

— Ти дуже багато читаєш, — сказав він.

— Я двічі прочитала Велику Книгу! — похвалилася я.

— Це вражає, — промовив він. — Що ж, моя Нджері вміла розмовляти з верблюдами. Розмовляти з верблюдами — це чоловіча робота, тож вона обрала замість цього перегони на верблюдах. І Нджері не просто змагалася в перегонах. Вона в них перемагала. Ми познайомилися підлітками. Одружилися, коли нам було по двадцять.

— Який у неї був голос? — запитала я.

— О, її голос був бентежний і прекрасний, — сказав він.

Тут я спантеличено насупилася.

— Вона була дуже гучна, — пояснив він і взяв шматочок мого хліба. — Вона дуже багато сміялася, коли раділа, і дуже багато кричала, коли дратувалася. Розумієш?

Я кивнула.

— Якийсь час ми були щасливі, — сказав він і зупинився.

Я стала чекати, коли він продовжить. Знала, що зараз буде найгірше. Коли ж він просто витріщився на свій шматочок хліба, я сказала:

— Ну? Що було далі? Вона вас образила?

Він реготнув, і я зраділа, хоч і питала всерйоз.

— Ні, ні, — відповів він. — У день найшвидших перегонів у її житті сталося дещо жахливе. Це треба було бачити, Оньєсонву. Це був фінал перегонів на честь свята дощу. Вона вже перемагала в цих перегонах, але того дня збиралася побити світовий рекорд швидкості на дистанції в півмилі.

Він зупинився.

— Я був на фінішній прямій. Ми всі там були. Земля ще лишалася слизькою після сильного дощу, який пройшов уночі. Перегони треба було проводити в якийсь інший день. Її верблюд наближався, біг так, що в нього аж ноги підгиналися. Він біг так швидко, як ще не біг жоден верблюд. — Коваль заплющив очі. — Зробив один неправильний крок і… впав. — У нього урвався голос. — Кінець кінцем Нджері погубили саме сильні ноги. Вони втрималися, коли верблюд упав, і він розчавив її своєю вагою.

Я охнула й затиснула рота руками.

— Якби вона впала з верблюда, то вижила б. Ми прожили у шлюбі всього три місяці. — Він зітхнув. — Верблюд, на якому вона їхала, відмовився йти від неї. Він повсюди ходив за її тілом. За кілька днів після її кремації верблюд помер від туги. Верблюди повсюди плювалися та стогнали ще кілька тижнів.

Він знову надягнув рукавиці й повернувся до ковадла. Розмова скінчилася.

Минали місяці. Я й далі ходила до нього раз на кілька тижнів. Я знала, що випробовую долю з моєю матір’ю. Але вважала, що тут варто ризикувати. Якось він запитав, як у мене справи.

— Нормально, — відповіла я. — Про вас учора говорила одна пані. Сказала, що ви — найвидатніший коваль усіх часів і що якийсь Осуґбо добре вам платить. Це йому належить Дім Осуґбо? Я завжди хотіла туди зайти.

— Осуґбо — не людина, — відповів він, оглядаючи шмат кутого заліза. — Це група джвагірських старійшин, які підтримують лад, голови нашого уряду.

— О, — сказала я, не знаючи й не бажаючи знати, що означає слово «уряд».

— Як твоя мати? — запитав він.

— Добре.

— Я хочу з нею познайомитися.

Я затамувала подих і насупилася. Якщо вона довідається про нього, я отримаю найстрашнішого прочухана в житті, а тоді втрачу єдиного друга. «Нащо йому з нею знайомитися?» — замислилася я, раптом відчувши, що сильно ревную матір. Але як мені перешкодити їхньому знайомству? Я закусила губу і з великою неохотою сказала:

— Гаразд.

На превеликий жаль для мене, він прийшов до нашого намету того ж вечора. Та все ж таки він мав приголомшливий