Повернення з зірок - Станіслав Лем
Раптом, коли цей намір здався мені вже безнадійним, я почув звідкілясь, справа, зверху, невпинний, далекий шум, трохи подібний до гомону хвилі, але водночас відмінний од нього. Вітер гуляв над лісом, що ріс десь там, наді мною. Не думаючи, я рушив у той бік. Порослий старою сухою травою схил привів мене до перших дерев. Я минав їхні стовбури з витягнутими руками, щоб захистити обличчя від колючих гілок. Незабаром схил став пологіший, дерева розступилися, знову довелося шукати шляху, вслухаючись у темряву, я терпляче чекав сильнішого порину вітру. Настала мить, коли простір озвався, з далеких вершин почувся протяжний спів — так, вітер тієї ночі був моїм спільником; я рушив навмання, незважаючи на те, що замість іти вгору спускався в глиб чорної яруги. Вгору я почав підніматися вже по дну яру, орієнтуючись за течією струмка, що дзюрчав десь неподалік. Я не побачив ного жодного разу, зрештою, він міг текти й під громаддям брил; цей голос живої води ставав дедалі тихішим в міру того, як я піднімався, аж поки не замовк зовсім, а мене знову оточив високий ліс, напевно, сосновий, майже без підліска.
Землю вкривала м’яка ковдра старої хвої, де-не-де слизька від моху. Ця мандрівка наосліп тривала годин зо три; коріння, об яке я спотикався, все частіше обплітало валуни, що виступали з-під тонкого шару грунту; я трохи побоювався, що вершина виявиться зарослою лісом, в хащах якого так і закінчиться ця прогулянка по горах, але мені щастило: голою галявиною я вийшов на вкритий жорствою схил, що дедалі крутіше вів угору. Тепер я вже не міг зупинитися й на хвилину, бо каміння одразу ж починало з гуркотом сипатися під ногами; перестрибуючи з ноги на ногу, раз у раз падаючи, я видерся на один із крутих схилів ущелини.
Я не бачив ні міста, ні його вогнів, безслідно зникло і фосфоризуюче шосе, з якого я зійшов, ущелина вивела мене на галявину, зарослу сухою травою; про те, що я зайшов досить високо, свідчило зоряне небо, що ставало все ширше, — очевидно, інші гірські хребти, що закривали його, починали зрівнюватися з тим, на який я підіймався.
Пройшовши ще кілька сотень метрів, я здибав перші латочки, порослі ялівцем.
Якби хтось зненацька спинив мене в цій темряві й спитав, куди і чого я йду, я не зміг би відповісти; на щастя, нікого не було, і самітність цієї нічної мандрівки я напівсвідомо сприймав як принаймні тимчасову полегкість.
Схил ставав чимраз крутіший, іти було все важче й важче, але я йшов просто вперед, дбаючи лише про те, щоб не збочити, наче мав точно визначену мету. Серце працювало сильно і ритмічно, я дряпався вгору в якомусь забутті, дихаючи на повні груди й інстинктивно відчуваючи, що саме такі виснажливі зусилля мені зараз конче потрібні. Я розсував перед собою покручене ялівцеве гілля, інколи застрягав у гущавині, видирався і йшов далі. Колючі жмути ялівцевих голок дряпали мені обличчя, груди, чіплялися за одяг, пальці липли від живиці; на чистому місці зненацька налетів вітер, на’вально вдарив у груди і нестримно помчав уперед. Тим часом я поринув у ялівцеве море; в цих хащах застоялося тепле, нерухоме повітря, насичене міцним запахом глиці.
Па моєму шляху виростали якісь неясні перешкоди — валуни, смуги жорстви, що зсувалася під ногами. Я йшов уже, мабуть, кілька годин, але все ще відчував досить сили. Ущелина, що вела до невідомого перевалу, а може, й до вершини узгір’я, стала такою вузькою, що на тлі неба мені тепер було видно зразу обидва її високі схили.
Давно вже я залишив унизу смугу туманів, але ця холодна ніч була безмісячна, а зірки майже не давали світла.
З тим більшим подивом спостеріг я появу навколо мене і наді мною білуватих, довгастих плям. Що це сніг, я збагнув тільки тоді, коли почув під ногами сипкий хрускіт.
Сніг укривав не дуже товстим шаром майже весь схил, що круто здіймався вгору. Я би промерз, бо був легко одягнений, але вітер несподівано вщух. Тепер хрускіт ще виразніше лунав у повітрі — я пробивав шкаралупу старого снігу, грузнучи мало не по коліна.
На перевалі снігу майже не було. Виметені вітром, вимальовувалися над жорствою чорні силуети великих валунів.
Моє серце билося частіше, я зупинився і подивився в бік міста, його закривала вершина, і лише рудувата імла виказувала місце, де воно лежало в долині. Наді мною мерехтіли яскраві зірки. Я пройшов іще кільканадцять кроків і сів на сідлоподібний валун. Під ним зібралося трохи снігу, наметеного вітром. Тепер навколо панувала немовби цілковита темрява. Попереду здіймалися гори.
Та коли я подивився на схід, то помітив сіру смугу, що розчиняла в собі зірки, — то був початок нового світанку. На цьому тлі вимальовувалася крута, наче розрізана навпіл, вершина гори. І раптом моє заціпеніння минуло: безформна темрява навколо — чи в самому мені? — почала рухатися, осуватися, змінюватися, і я був так захоплений цим, що, здавалося, на мить втратив зір, а коли він повернувся, я вже бачив усе абсолютно інакше.
Небо на сході ледь сіріло над темною долиною, ще виразніше підкреслюючи чорноту гірського пасма, але я вже зміг би навпомацки показати кожну його ущелину, кожну розколину, бо.наче знав напам’ять, що мені відкриє день: ці місця були навічно викарбувані в мені. Це й було те, що лишилося без змін, чого я прагнув, що було таким самим, як і раніше, тоді як весь мій світ розсипався й згинув у півторавіковій пащі часу. Саме в цій долині минули мої дитячі роки — у старому дерев’яному будиночку на протилежному, зарослому травою схилі Лопця Хмар. Від фундаменту вже не залишилося, напевно, каменя на камені, останні колоди із стін давно перетворилися на порох, а скелястий хребет стояв незмінний, наче чекав на цю зустріч — може, саме неясна,
