Повернення з зірок - Станіслав Лем

Ми наблизилися. У телескопі вона виглядала як дикобраз — це була куля, що наїїкилася кільцями. Дуже своєрідна. Майже для музею. Турбер почав сперечатися з Б’єлем, чи вона тектонічного походження. Томас втрутився й сказав, що це можна з’ясувати. Енергії ми не (втратимо, адже ще не почали набирати швидкості. Він полетить, візьме кілька уламків і повернеться. Джімма вагався. Час ми ще мали. Нарешті він погодився. Напевно тому, що там був я. Хоч я нічого й не говорив. Може, саме тому. Бо між нами склалися такі стосунки… Але про це коли-небудь іншим разом. Ми загальмували; це (маневр тривалий; планетка тим часом віддалилася, і ми спостерігали за нею з допомогою радарів. Я був неспокінний, відколи ми почали повертатися, весь час траплялись аварії. Незначні, але такі, що їх важко усунути. І якось немовби самі по собі, без особливих причин. Я не вважаю себе забобонним, хоч і вірю в правило серії. Зрештою, мені бракувало аргументів. Це виглядало трохи по-дитячому. Незважаючи на це, я сам перевірив двигун Томаса і сказав йому, щоб він не забував про пил.

Про що?

Про пил. У зоні холодної хмари планетоїди діють як пилососи, розумієш? Вони притягають пил з простору, в якому кружляють, маючи на це досить часу. Пилу осідає на поверхні стільки, що планетка може збільшитись удвоє. Але досить дмухнути із сопла ракети або просто зробити різкий рух, як здіймається курява. Здавалося б, дурниця, але нічого не видно. Отже, я йому це сказав. Він і сам, зрештою, знав не гірше за мене. Олаф вистрілив його з бортового стартового отвору, я пішов нагору, до рубки радіопеленгатора, й почав його вести. Я бачив, як ві;і підходив, як маневрував, розвернув ракету й опустився на поверхню, наче по ниточці. Потім я, звичайно, випустив його з поля зору. Відстань між нами була милі три…

— Ти бачив його в радарі?

— Ні, оптично, тобто крізь штуку, схожу на підзорну трубу. Інфрачервоне проміння. Але я розмовляв з ним увесь час. По радіо. В ту мить, коли я подумав, що Томас давно вже не сідав так акуратно (ми всі стали наче обережнішими, коли вирушили в зворотну путь), я побачив невеликий спалах, і на диску планетоїди з’явилася темна пляма. Джімма, який стояв поруч зі мною, скрикнув. Він подумав, що Томас в останню мить, намагаючись загальмувати падіння, вдарив полум’ям. У нас так кажуть, знаєш, коли даси моментальний вибух, звичайно, не за таких обставин. І я знав, що Томас ніколи б цього не зробив. То, напевно, була блискавка.

— Блискавка? Там?

— Так. Бачиш, кожне тіло, що рухається з великою швидкістю в хмарі, заряджається статичною електрикою, від тертя. Між «Прометеєм» і тією планеткою існувала різниця зарядів. Можливо, мільярди вольт. Навіть більше. Коли Томас сідав, проскочила іскра. Це й був той спалах, а від раптового підвищення температури знялася курява, й за хвилину весь диск зник у хмарі. Томаса ми не чули — ного радіо лише тріскотіло. Я лютував, найбільше на себе, що злегковажив цим. Ракета мала спеціальні кільцеві громовідводи, і заряд мусив тихо зійти вогниками Ельма. Але не зійшов. Цей був виняткової сили. Джімма спитав мене, коли, на мою думку, спаде хмара. Зрештою, розряди трапляються досить часто, але не такі. Турбер ні про що не питав, було ясно, що треба чекати дні.

— Дні?

— Так. Бо там надзвичайно мале тяжіння. Кинутий рукою камінь падає інколи пару годин. А тут курява, яку підняло на сотні метрів угору. Я сказав Джіммі, щоб він зайнявся своїми справами, бо нам треба чекати.

— І нічого не можна було зробити?

— Ні. Коли б я був певний, що Томас сидить у ракеті, я міг би рискнути. Я розвернув би «Прометея», підійшов і дмухнув зблизька повною тягою, щоб це сміття розлетілось на всю Галактику, але я не мав такої певності. А шукати його?… Поверхня планетки була площею, ну, приблизно, як наша Корсіка. До того ж у хмарі пилу я міг би пройти біля нього на відстані витягнутої руки й не помітити. Вихід був один. Томас міг стартувати й повернутися.

— І не зробив цього?

— Ні.

— Ти не знаєш чому?

— Здогадуюся. Він мусив би стартувати наосліп. Я бачив, що ця хмара розпливлася, ну, на півмилі на поверхні, але він цього не знав. І боявся зіткнення з якоюсь брилою, скелею. Адже він міг сісти на дно глибокої ущелини. От ми й висіли так один день, другий — кисню та припасів він мав на шість. Нічого не вдієш. Звичайно, ніхто не міг нічого зробити. Усі ходили й обмірковували, як витягти Томаса з цієї халепи. Радіопеленги. Різні за довжиною хвилі. Ми навіть кидали туди світлові маяки. Марно. Хмара була чорна, як могила. Третій день — третя ніч. Вимірювання показували, що хмара спадає, але я не був певний, що вона вся осяде за ті сімдесят годин, що лишалися Томасові. Без харчів він міг, кінець кінцем, сидіти й довше, але не без повітря. Раптом у мене виникла ідея. Я міркував так. Томасова ракета зроблена в основному із сталі. Якщо на цій клятій планетоїді немає залізних руд, то, може, пощастить знайти її за допомогою магнітошукача. Це такий апарат для розшукування залізних предметів, знаєш. У нас був дуже чутливий. Він реагував на гвіздок мало не за кілометр. Ракету він виявив би за багато миль. Нам з Олафом треба було дещо перевірити в апараті. Потім я сказав Джіммі що й до чого — і полетів.

— Сам?

— Так.

— Чому сам?

— Бо без Томаса нас лишалося тільки двоє, а «Прометей» мусив мати пілота.

— І вони погодилися? Я посміхнувся в темряві.

— Я був першим пілотом. Джімма не міг мені наказувати, він міг лише пропонувати, а я підраховував шанси й говорив: так або ні. Це значить — я говорив, як правило, «так». Але в аварійних ситуаціях рішення залежало під мене.

— А Олаф?

— Ти ж уже трохи знаєш Олафа? Можеш собі уявити, що я не полетів просто так, одразу. Але зрештою це ж я, власне, послав Томаса. Олаф не міг цього заперечувати. От я й полетів. Звичайно, без ракети.