Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

коней, які вже добирали овес із сухого листя, повставляв в роти мундштуки від вуздечок, перевірив, чи добре прив’язані овечки ззаду сідел. Тоді знову причаївся за кущем. Звуки гучнішали, скоро на лісовій дорозі з’явилася гарба з двома чоловіками, запряжена парою вороних. Слідом їхав Потурнак. Драбини гарби були доверху заповнені.

Коли дошки були вже закріплені на човнах, старший брат — бадя — подивився у протилежний берег, на схід, сказав Потурнакові:

— Ти добре подумав, вирушаючи туди? А то б міг у нас зазимувати. А вже з теплом…

Петро мить повагався, а тоді відказав:

— Дякую, друже… Твій пліт усіх витримає чи за два рази перевезеш?

— Та всіх. Тільки коней тримайте вкупі.

— Петре, про що ви балакали? — запитав Сава.

— Зазимувати радить, — відказав Потурнак.

Коли коней звели з плоту на протилежному березі, Потурнак звернувся до старшого з поромників:

— Бадьо, ви з братом добру пам’ять маєте?

Той подивився здивовано. Тим часом Петро сягнув рукою в кишеню і витяг таку саму срібну монету.

— Я до того, чи оця монета допоможе вам забути сьогоднішню подію. Ну, нікого ви не перевозили… Порома на річку не доправляли…

Бадя окинув поглядом чотирьох вершників. Це були дві сім’ї молдаван, про що свідчили постоли, кожушки та смушкові шапки на чоловіках і великі шерстяні хустки на жінках, які укутували всю постать.

— Діордію, — мовив він, — хіби ми сьогодні когось переправляли?

Спостерігаючи, як поромники підганяють пліт до свого берега, орудуючи довгими жердинами, Сава спитав тихо:

— Петре, а чого вони радили зазимувати? Така вже небезпечна дорога стелиться?

— Небезпечна, — так само тихо, щоб не почули дівчата, відказав Потурнак. — Найперша небезпека — ось-ось ударить холод. А друга та, що ми перетинатимемо Кучминський і Чорний шляхи. Цими шляхами орда по невільників ходить. Моли Бога, аби дні похмурими видалися. Нас тоді важко буде помітити у сірому одноманітті.

— А куди нам іти, ти хоч знаєш?

— Авжеж. По сонцю. Якщо йтимемо на схід з невеликим збоченням до півночі, то зрештою опинимося на Січі. Якщо ж візьмемо північніше, то вийдемо до Оріль-річки чи до Самари. Десь там і гнізда собі зів’ємо, і пташенят виведемо… Адже виведемо, Приблудо?

— Виведемо, виведемо, — відказав Сава.

Петро підсадив на коня Наталку, затим сам скочив у сідло, але не рушив з місця, дивився на поромників, які розбирали пліт. Коли вже все було повантажене на гарбу, він погукав молдавською:

— Бадьо, який сьогодні день?

— Субота, перший день зими, — відказав той і смикнув за віжки. — В’йо, вороні!

— Бачиш, зима вже, — звернувся Петро до Наталки, — а береговиною ще пахне, як у нас на Дніпрі. — Він повернув коня, взяв у Наталки повід від нав’юченого і підтюпцем поскакав на схід.

В ПЕТЛІ НЕВІЛЬНИЦЬКОГО ШЛЯХУ

Спочатку траплялися витолочені вівцями пасовиська, і тільки під кінець дня попереду показалася сіро-зелена смуга. То був гайок, що ріс по краях висохлого потоку. Коли розсідлали коней, Потурнак дав Саві сокирку, придбану в Акермані, й наказав вирубати з десяток жердин для наметів, завдовжки в сажень.

— І ви, серденьки, — з ним, — озвався до дівчат. — Допоможете вибирати. Жердини прямі мусять бути.

Коли ж вони повернулися, то побачили замість чотирьох овечок чотири пересипаних сіллю тушки, а віддалік — купу нутрощів, ніжок та голів.

— Бідолашні овечки, — озвалась Меланія.

— Авжеж, — погодився Потурнак. — І вгодовані, поглянь-но… Пів куля солі висипав на них… Зате ми — при м’ясі.

Наступного дня вже ні кущ, ні самітнє деревце не порушували сіро-жовтого одноманіття. Потурнак, який скакав попереду, жодного разу не збочив з напрямку яким вони рухалися від переправи. Два дні їхали цілиною, на якій не вгадувалося ні сліду, ні прикмет людини. Всюди знати було минулолітню спеку. Трапилося кілька змілілих річок, власне річищ, які коні переходили не замочивши й брюха.

На обличчі Потурнака, попри лагідність, яка освітлювала його щораз, коли він дивився на Наталку, було знати затятість.

— Куди ми так поспішаємо, Петре? — поцікавився Сава на одному з привалів. — Адже яничари від нас уже на відстані трьох днів ходу.

— Про яничарів можеш не згадувати, — відказав Потурнак. — Від холоду втікаємо, який ось-ось ударить. Адже ні хутірця, ні зимівника довкруж, де можна було б прихиститися в негоду.

Та коли дівчата відійшли до потоку мити посуд, він сказав:

— Я не хотів при них… Північніше верст за п’ять-десять від місця, де ми зараз, пролягає Кучманський шлях — дорога, якою орда по ясир ходить і з ясиром повертається. Ми рухаємося паралельно. Та вже за якихось день-два будемо далеко від того клятого шляху, бо їхатимемо, як і їхали, а він поверне різко на північ. Тоді й дамо відпочинок собі й коням — на день, а, може, й на два. Я розумію, братику, тобі, у кого на зап’ястях ще не зійшли сліди невільницьких пут, те, що я сказав, не додасть гумору, тому хочу і втішити. Кримці ходять по ясир улітку або ж з морозами. Холоду вони не бояться, хоча й мешкають у теплому краї. І все ж цього року не так, як завжди… Великої шкоди козаки накоїли туркам. Ось султан і зажадає помститися. І пошле, звісно, орду. Отож пильнуймо в чотири ока.

— Петре, звідки ти знаєш, куди їхати, у тебе ж — ні мапи, ні квадранта?

Потурнак посміхнувся.

— Запитай у лелеки, якою дорогою він летить до рідного гнізда, коли