Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко
— Що це за люди?
— Родина турків. Чоловік, дві дружини й раб. Так сказав нам той чоловік. Він тямить по-нашому.
— Що він ще казав? — запитав яничар, знімаючи чалму і витираючи полою плаща чоло й голову.
— Питав, скільки часу їхати до Кишинева.
Яничар одяг чалму і, не мовивши й слова, стьобнув нагаєм коня. Решта — четверо — погнали за ним.
— Навіщо ти, Ювіцо, сказав неправду про коней турків? — Чорні очі чоловіка на широкому виді струмували злість. — Якщо їх зловлять, то й нас шукатимуть, аби покарати за приховання злочинців.
— Ну, мені здалися, що коні були жовті і один мурий. Мабуть, з переляку.
— Мей-мей, згубиш ти нас, Ювіцо! — подав голос їздовий сереньої каруци. — Під усіма чотирма чорні татарські коняки.
Загін яничарів, що питали дорогу на Кишинів, збентежив і налякав жителів Каушан. Десь дюжина їх стояла біля крайньої хати, у вікнах якої вже світилося, стурбовано гомоніли. Це міг бути тільки передовий загін, що його вислала турецька влада перед тим, як вирядити військо для збирання данини, яку молдавани платили несправно. І тут почувся стукіт на сухій дорозі, а тоді з темряви виринуло три упряжки. Скоро селяни впізнали земляків, які промишляли торгівлею. Довідавшись про те, що яничари розшукують якихось своїх, люди почали розходитися.
— Нехай шукають, — подав голос один з темряви. — Ми показали їм дорогу на Тигин.
— Спаси, Господи, утікачів, — прошепотів Ювіца. — Хай хто б вони були.
ВЕЛИКА ЖІНКА
Була тиха ніч. Небо нагадувало синій степ, на якому росли чорнобривці. Намет ховав те від очей, але Меланія бачила внутрішнім зором. У глибині степу виникла жінка — така ж оголена, як і вона, Меланія, а тільки велика — на все небо. Вона умлівала від кохання і здригалася від хіті. Зорі висновувалися над її головою у золотий вінець, та за мить знову опинялися на своїх одвічних місцях. Меланії здавалося, що то не вона хмеліє від Савиних любощів, а та велика небесна жінка. Меланія не ревнувала, бо то була таки вона — Меланія, і там, де в яскравому сяйві місяця яріли “чорнобривці”, і тут — у наметі.
Видиво не зникало й тоді, коли вони з Савою вже лежали, охоплені дрімотою. Знеможеною була й небесна жінка. У напівсні прийшло одкровення, що зоряна жінка, яку також звали Меланія, — то велика мати, а вона, Меланія, — тільки мізерна її часточка у світі людей, яка проте відбиває всі перебіги її долі так само, як краплина морської води відбиває властивості цілого моря. Велика Меланія, як і мала, зазнала страждань, нелюдських випробувань і неволі, але не втратила любові й інстинкту самозбереження, бо якщо того не стане, то відімруть і земні клітини великого тіла, яке зветься ще народом, і яке проростає з безодні часу. Відчувши себе часточкою великої матері, Меланія побачила і шлях, пройдений нею, і нескінченну дорогу попереду…
Ззовні долинув шурхіт сухого листя, а тоді почулося кінське форкання. Сава, який уже, здавалося, спав, скочив і, як був голий, вигулькнув з намету. У небі яскраво палахкотів місяць. На галявині, біля потоку, було видно як удень. Темрява клубочилася тільки в кущах та під деревами. І тут Сава помітив постать, що рухалася з глибини лісу до потоку. Він уже був кинувся по зброю, та раптом почув глухі звуки — йшов кінь. А вів його чоловік.
— Усе гаразд, Приблудо, — долинув тихий голос Потурнака. — Коник від гурту відбився. А вдосвіта ж його ніколи буде шукати…
Петро підвів коня до інших чотирьох, прив’язав до деревини.
— Хе-хе… І як тобі ото не холодно… — знову Потурнак.
Схолодніле Савине тіло, до якого притулилася Меланія, відігнало від неї на час небесне видиво. Але вже скоро велика жінка, яка лежала знеможена від любощів, знову пройнялася хіттю. І Меланина плоть поринула у вир пристрасті. Це була друга мить щастя, кинута на терези її долі. Меланія раптом відчула, як зрушилася з місця тарілка, на якій лежало горе, і як повниться і стає важчою від добра друга тарілка терезів. Вона ще подумала, що за таку мить, як ця, варто було пройти всіма колами пекла, і знетямилась. То був стан, коли панує інстинкт, коли сутність земної жінки долучається до сутності великої матері, коли зникає час, ні — стає дорогою, на якій зупинилася велика мати, шляхом, де видно все пройдене і прийдешнє: великі поневіряння і такі ж великі свята; пологи, коли у земний світ приходять покоління здорових дітей, як і цілі покоління викиднів — ослаблених і недолугих; лихі часи, коли діти знищують одне одного. У мить знетямлення Меланія знову пройшла увесь шлях у неволю, а тільки “білий” ясир, у якому вона йшла, обернувся на одну велику жіночу постать, тулуб і голова якої губилися десь високо-високо. А гнала її також велика жінка — дужа й затята. Меланія не завважувала жодного вершника, лише відчувала чужий дух, яким сходила велика чужинка, і страх перед нею… Заколивалося видіння, Меланія знову стала часточкою великої жінки, яка здригалася від оргазму, — нею просто трусило.
— Меланіє, що з тобою? Отямся! — долинув стурбований Савин голос.
Розплющила очі. Враз зникло безмежжя, вона лежала нерухомо, немов скута корчами. Та по миті корчі відпустило.
— Саво, я божеволію, — сказала пошепки.
— Сонечко, я також… Від щастя.
— Ні, справді. Зі мною щось коїться. То, було, чоловік якийсь у сни приходив. Тепер ось я немовби побувала в іншому світі.
— Ага, ти на час ніби здерев’яніла, — сказав Сава. — Я вже був злякався… А який чоловік тобі снився?
— Певніше сказати, приходив у сни, немов наяву. Не казав нічого, а тільки дивився. Але погляд у нього був нелюдський.