Українська література » Фантастика » Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

Читаємо онлайн Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко
з фортечного простору. Їх еманували згарища деяких жител, порожні вулиці. Він відчував їх, поки шкутильгав мощеною дорогою на пагорб, коли повертав ліворуч у вуличку, в кінці якої чотири рази грюкав у ворота своєї оселі. І тільки тоді, коли йому відчинили й він опинився на своєму подвір’ї, вся тривога раптом спала з нього. На нього дивилися лагідні лиця всіх його дружин, під навісом стояли його верблюди й коні. Він підвів догори очі, здійняв до неба руки й видихнув:

— О, Аллах, батьку наш справедливий, хвала тобі й слава!

Добрий обід влаштували жінки своєму володареві, своєму чоловікові. І він знайшов для кожної ніжне слово й теплий погляд. Тієї учти не потьмарили жодним спомином про страшні події, немовби їх і зовсім не сталося. Коли ж було з’їдено запашний пілаф і випито паклаву, Ібн Джафар усамітнився зі старшою дружиною Зухрою.

— Він тут побував? — запитав господар, коли двері кімнати старшої дружини причинились.

І хоч імені не було названо, Зухра відказала:

— Так.

Затим вона витягла з висувної шафи чималий капшук і висипала на столик золоті й срібні дукати.

— Це за той караван, що він не повернув.

Очі Ібн Джафара заіскрилися, немов два агати, на яких упав сонячний промінь. Тим часом Зухра знову сягнула рукою в шафу і витягла щось зав’язане в чималий вузол. Там виявилося кілька стилетів з золотими руків’ями, інкрустованими перлами й самоцвітами, броші, що їх яничари чіпляють на чалми, разки перлів.

— А це для Селіма.

— Нащо ти йому сказала про Селіма? — у запитанні не було докору.

— Бо то наш син. — Слово наш дивно прозвучало. У ньому вгадувалося не двоє, а троє людей.

— Атож, атож, — погодився купець. — Він побував у Селіма в медресе, назвався твоїм братом. Ти ж знаєш, Селім живе Святим Письмом… Той справив на нього велике враження.

— Приходив з товаришем, — казала Зухра. — Розшукували одну з тих дівчат, яку ти повіз на продаж до Істанбула. То наречена його товариша. До речі, якби не вони, нас би погвалтували, пограбували, а житло спалили б. Вони застрелили одного зі своїх під самими нашими ворітьми. А потім тіло віднесли на велику вулицю, аби не накликати на нас лиха. Козаки здебільшого грабували найзаможніших. Погвалтували увесь гарем губернатора. Уникли ганьби тільки чотири його дружини, які втекли разом з ним. О, Аллах, скільки нещастя принесли ті люди! Один молодий яничар, який тільки дивом вижив, позбувся глузду. Твердить усім, що він не він, а інший чоловік. Що його буцімто колись давно підмінили…

— А що з Юрем-беєвими?

— Нічого. Ну, вдерлися, пограбували… Але в оселі вже нікого не було. Ота його мудра грекиня зібрала всіх жінок, дітей і рабів, веліла забрати усе найцінніше і, поки яничари чинили опір козакам, вона вивела всіх на мулах і верблюдах через південну браму.

Купець про щось поміркував, а тоді мовив:

— Аллах таки прихильний до Юрем-бея…


Капітан нефа серб Махаровичич був хоч і грецької віри, проте яничари його поважали за обов’язковість і надійність. До того ж судно його могло взяти на борт до 300 тонн вантажу. Саме природна обачність змусила капітана вночі заякорити судно віддалік проходу в дністровський лиман. У темряві глибокопосажений неф міг би сісти на мілину. Та щойно засіріло на сході, як корабель знявся з кітви і попрямував у вузький прохід між двома косами, що відділяли лиман від моря. Південний вітер напнув підняті вітрила, і невдовзі капітан уже міг розгледіти на горизонті обриси акерманської фортеці.

Судно Махаровичича, а вірніше борошно, яке воно мало привезти, у фортеці очікували з нетерпінням. І як тільки на причалі помітили, що з корабля кинули кітву, як до нього полинуло з десяток великих фелюг і каїків.

Махаровичич покинув судно тільки по тому, як на берег переправили останній лантух з борошном. На причалі його зустріли інтендант-ага й імам.

— Чи добре тобі велося під час плавби? — поцікавився інтендант.

— Та незле, достойний, — відказав капітан. — А чого ти питаєш?

— Ну, ти ж плив без охорони. Всяке могло статися. Пірати, козаки, мало що…

— Бог милував, — сказав серб. — Звірюся вам, потерпав. Не так шторму боявся, як тих чортів з Дніпра. У Стамбулі сторожа обнишпорює всі судна — шукають козаків, які Сіноп пограбували. На моєму також побувала.

— Де Сіноп, а де Істанбул? — озвався імам.

— Кажуть, дехто з нападників розгулює тепер по Стамбулу. Ну, з колишніх невільників. То вони козацьке військо навели на Сіноп.

— Сіноп — неприступна твердиня, — знову імам. — Як вони могли те зробити?

— Авжеж неприступна. Я там не раз бував і можу підтвердити… Але вони взяли її хитрістю. Використали підводні човни.

— З-під води з’явилися? — мовив інтендант з усміхом. — Щось подібне я чув від оповідачів казок Шехерезади.

— Якби я на власні очі не побачив того човна, то подумав би те ж саме, що й ти, шановний інтенданте-ага. Але ж я його бачив на березі в Галаті. Доправила військова галера з Сінопа. Козаки його кинули, бо він дав течу, але баласту замало поклали, й він сплив.

— Як вони дихали? — поцікавився імам.

— Уяви собі, достойний слуга Аллаха, два каїки, покладених один на один. Верхній, перевернути догори днищем, — щось у вигляді діжі завдовжки в людський зріст. У ній стояв оглядовий і керував веслярами. Через цю руру вони й дихали. До речі, весла обтягнені шкірою з ніг віслюка, ширші розтруби присмолені довкола отворів для весел у нижньому каїку.

— Дотепно, дотепно… — зауважив імам. — А глибину ж як вони вибирали? Ну, на яку занурювалися?

— Та, мабуть, лантухами з піском. Але хай їм грець — тим козацьким слов’янам!

Відгуки про книгу Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: