Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

“Оникій їм не відкрився, — подумав Петро про п’ятьох на білих коняк. — І цим, що зосталися, — також. Його бачили тільки ті, що втекли, і я.”

— Та ні, — відказав Потурнак, — вони злякалися твого пострілу.

— Хіба звук пострілу долинав до їхніх вух упродовж кілька хвилин? — мовив з усміхом вершник на білому коні.

І тут подав голос чернець-румун:

— Пане, він тямить румунською.

— Та-ак, а по-козацькому він уміє? — озвався також румунською другий вершник на білому коні.

— Знаю й по-козацькому, — відказав Петро українською.

По цих словах двоє з п’яти на білих конях смикнули за поводдя й попрямували до гурту, де був Петро. Троє залишилися на місці. Коли вершники наблизилися, Потурнак раптом завважив, що вони йому когось нагадують. Але перед ним були чужоземні шляхтичі, які сиділи в дорогих сідлах на рослих породистих конях. Один довговидий з голеним обличчям, другий круглолиций з борідкою й вусами — це він стріляв. І тут Петро впізнав чоловіка, що стріляв. “Та це ж сотник Сасько Федорович!” — мало не вигукнув він.

Озвався довговидий українською:

— Хто ти такий, якщо не вважаєш себе чужинцем у цьому степу?

— Я той, за вбивство кого у путньому товаристві дрючкують, — відказав також українською.

— Чи не хочеш ти сказати, що належиш до такого товариства? — знову поцікавився довговидий.

— Авжеж належу. — Петро мало не сказав: “пане сотнику”, бо той, хто запитував, був також сотником на ім’я Нечипор.

Торік улітку, після відбуття із Січі послів короля германського Рудольфа, обоє старшини зникли.

— Стривай-но, чоловіче, — озвався Сасько Федорович, — чи не Петро Потурнак ти?

…Троє на білих конях, що їхали за Нечипором і Саськом, кидали на Петра насторожені погляди. Позаду сідел на крупах їхніх коней висіли важкі сакви. Суворі обличчя усіх трьох виказували в них військовиків, готових до рішучої дії. Один звернувся німецькою до Нечипора і, вислухавши його, заспокоївся.

Козацька старшина знала дорогу, вірніше напрямок, попри те, що довкруж не вгадувалося ні шляху, ні навіть стежки. Опинившись на краю байраку, вони довго вглядалися в протилежний його бік, геть порослий чагарником. Раптом Нечипор завважив унизу улоговини, у півверсти на південь, три кінні постаті.

— Ото твій кіш? — запитав з усміхом.

— Так, — відказав Петро.

— На Січ мандри правите?

— Ні. Шлях наш — до містечка Самарь з перевозом на Дніпрі, що зверху першого порога. А там видно буде.

— Тоді ось що, брате, троє, що з нами, — посланці Рудольфа Другого до гетьмана. Імператор відрядив їх після того, як козаки свою обіцянку виконали і взяли Сіноп. Місія ця таємна. Отже, людей своїх тримай від нас подалі. Про це ніхто не повинен знати. Для волоцюг, що були нашими супутниками, ми їдемо до коронного гетьмана Замойського. Знає, здається, тільки гладкий монах-німець… Ми затаборуємо в чагарнику за ручаєм. Там є стежка в заростях, якою вранці вийдемо з байраку і вирушимо далі. Приходь після вечері, погомонимо. Тільки сам.

— У нас баранина є, — сказав Петро. — принести?

— Ні, дякую. Не треба.

…Згасало багаття, на якому посланці готували вечерю. Білі коні й мули ченців скубли уцілілу травичку по краю потоку, з протилежного боку якого, неподалік від двох наметів, паслися гривасті бахмати.

Нечипор, навіть без крисатого капелюха з павичевим пір’ям, мав шляхетне, але бліде, як для козака, обличчя. Більше року-бо вони з Саськом Федоровичем мешкали при дворі імператора Рудольфа Другого. Дослухавши оповідь Потурнака про взяття Сінопа і їхні поневіряння по тому, він довго мовчав. Не озивався й Сасько Федорович. Його обличчя з великими карими очима виказувало подив, ні — одкровення. Вони подумки співставляли почуте про взяття Сінопа зі слів очевидця з легендами, що їх оповідали про той напад при імператорському дворі.

— Потурначе, що то за байки поширюють в германському королівстві про підводні човни, якими буцімто скористалися козаки під час нападу на Сіноп? — подав голос Сасько Федорович.

— Друже, не вір небилицям, — порадив йому Нечипор.

— То не байки, — сказав Потурнак, і кивнув у бік наметів з протилежного боку потоку, де вгадувалися три постаті. — Отам чоловік, що побудував їх. Піти, покликати?

— Ні, — твердо сказав Нечипор. — Не можна з двох причин: першу ти знаєш, а друга — військовики Рудольфові мають завдання, крім усього, з’ясувати, що то за підводні човни. Вони про те не раз у нас допитувалися. Посилалися на свідчення учасника сінопського походу — таємного посланця у Січ Бределя. Якщо такі човни справді існують, то про те, чи можна про них оповідати, нехай вирішує гетьман… А що то за один? — кивнув сотник у бік наметів. — Я його знаю?

— Не знаєш. Він із білих. Цього літа до нас прибився. Грамоти навчений у Києві. Батько його Карпо — з наших.

Озвався Сасько Федорович:

— Чи не той це Карпо, що колись став на захист характерника, коли по того інквізиція навідалася?

— Він.

— …Монахи прибилися до нас уже за містом, — оповідав Нечипор Потурнакові. — Старший загону кінних, що нас супроводжував до кордону з Річчу Посполитою, не хотів їх брати — боявся інквізиції. Та ми з паном Саськом Федоровичем наполягли, сказавши, що ченці — наші подорожні, а інквізиція над нами не має влади. Для неї вони єретики, для нас ніхто. Якщо ж ми помітимо від них загрозу для посланців пана імператора Рудольфа, — Нечипор кивнув на трьох вельмож, які сиділи осторонь і