Червона зона - Артем Чапай

– А що Ромка Цюцюра тут забув? – запитав я, дiйшовши в офiс.

Але Пферд, зазвичай лагiдний, вiдрубав:

– Є просте правило безпеки. Don't ask, don't tell. Зайвого.

Я проковтнув це й пiшов у відгороджений куток-кухню заварити собi чаю. Спиною до мене бiля Сашка сидiло двоє будiвельникiв. Пiзнiше ми з Пфердом курили надворi, вiн вибачився за рiзкiсть i приготувався розповісти, але я сказав, що вже сам зрозумiв.

Раз на тиждень до нас приходила Умiда. Вони iз Пфердом заходили у вiдокремлений куток у дальньому кiнцi кiмнати. Я бачив, як вони шепочуться. Якщо в кiмнатi не було нiкого з будiвельникiв, могли розмовляти упiвголоса. Пферд розкладав на столi великий екран свого гаджета, Умка тицяла тут i там, водила пальцем i пояснювала.

Коли Умка закiнчувала, а я ще мав лишатися розкладати лiки по конвертах, то ми з нею виходили покурити на запасний вихiд наскрiзного пiд'їзду. Прощалися до вечора, а коли я вертався сам, Тарас iз Сашком та випадковими будiвельниками смiялись: очевидно, щойно був масний жарт про мене й Умку. Я кроїв перебiльшено скептичну гримасу, пiднiмаючи брови дашком i кривлячись. Вiд цього вони смiялися ще раз.

Чомусь у непристойностях Пферд чудово знаходив спiльну мову з будiвельниками, яких в усьому iншому так не любив. Коли в офiсi бувала жiнка – а траплялося це нечасто – то i Пферд, i Сашко, i присутнi на той момент бригадири поводилися пiдкреслено ввiчливо та стримано. Наче старосвiтськi джентльмени. Та варто було жiнцi вийти за порiг, як чоловiки зривалися з ланцюга пристойностi. Iнтелiгентний Пферд, наприклад, мiг присiсти на однiй нозi й при цьому, пiднявши палець вгору, зробити паузу й голосно перднути. Коли Ферчук зробив це вперше, я не знав, що й думати. Я завмер, i потiм силувано засмiявся. Через кiлька днiв звик, i коли Пферд довго не викидав коникiв, менi здавалося, що надто вже вiн правильний, нiби нудотно-солодкавий. Але за годину-двi Тарас повертав менi вiру в нього. У чоловiчiй компанiї Пферд iз будiвельниками влаштовували змагання, хто голоснiше пердне чи вiдригне. Особливо наприкiнцi дня, щоб розвiятись. Пферд мiг, вiдригуючи, водночас вимовляти «гвоздь», «лампочка», а одного разу навiть «Владимир Ильич Ленин». Я участi в таких змаганнях не брав, i Ферчук iз Сашком називали мене iнтелiгентом. Насправдi я просто знав, що не витримаю конкуренцiї.

Якось я сидiв сам в офiсi, заклеював конверти на завтра. Тарас курив надворi, а будiвельник Сашко вiдлучився у сортир за кiлька кварталiв вiд офiсу. Сашкiв гаджет розривався вже кiлька хвилин. Коли задзвонив усьоме, я не витримав i вiдповiв.

– Ви хто? Де Олександр? – насупилася жiнка з екрану.

– Зараз буде.

Жiнка була симпатична, але дуже сердита. Ретельно накладений макiяж, яскраво нафарбованi губи, висока зачiска.

– Скажiть Олександру, – вона стиснула губи, її каштановi кучерi затрусилися, – дзвонили з «Кардачпостач». Вiн позавчора поставив нам броньованi дверi. А сьогоднi, коли я вiдчиняла цi дверi, вони вiдвалилися. Так от, хай Олександр зi мною зв'яжеться.

R-30

Ми з Умкою стали жити разом. Суми наших зарплат вистачало, щоб винайняти кiмнату. Власне, це була половина кiмнати, вiдокремлена вiд iншої половини перегородкою з фанери. П'ять метрiв на два. У нас було пiввiкна – iнша половина лишилась у сусiднiй пiвкiмнатi. За вiкном, на заскленому балконi, жив худий мовчазний чоловiк.

Колись на поверсi розмiщувалися чотири квартири, тепер їх з'єднали в одну велику комуналку. Дванадцятиповерховий будинок стояв у районi мiж Куренiвкою та Вiником. Умiдi тепер доводилось на годину довше добиратися на роботу i з роботи. Зате ми були поруч щодня.

Худий сусiд з балкона часом запрошував нас на план. Вхiд на його балкон вiв навiть не з сусiдньої половинки, а з iншої кiмнати. Але нам не доводилося далеко обходити, щоб потрапити в гостi до сусiда. Ми вiдчиняли свою половину вiкна й перелазили через пiдвiконня. Вiдчинена стiйка вiкна була завширшки сантиметрiв п'ятдесят, але нам з Умкою, молодим i гнучким, цього вистачало. Iнодi ми залишалися кожен у своєму примiщеннi й передавали косяк через пiдвiконня. Сусiд лише кiлька разiв перелазив до нас. Вiн був iще худiший за мене, але вже не гнучкий. Навiть накурений, сусiд майже не говорив. Ми так i не дiзналися про нього багато. Його звали Костянтином.

Пiсля косяка ми прощались iз Костянтином i завiшували свою половину вiкна. Доводилося вмикати музику, щоб нас не почули. Це було загальноприйняте правило пристойностi в червонiй зонi. В кiнцi видовженої кiмнати, далi вiд вiкна, ми настелили кiлька ковдр, зверху для м'якостi – мiй жовтий спальник, а вже на нього – змiнну бiлизну. Нейлонове покриття спальника шарудiло пiд простирадлом, коли ми голi рухалися. До фанерного перекриття мiж пiвкiмнатами була прибита дошка, де на цвяхах висiв весь наш одяг.

Ми встигли виробити власну мову для двох, усi цi звичнi для коханцiв сигнали, жести та жарти, всi цi «позицiя на бочку номер раз» i «номер два», всi цi «хто смiшний?! я-а-а смiшний/а?!», удаване нерозумiння, перебiльшено пiднятi брови, «що пан/i хоче цим сказати?» та iншi фрази, зрозумiлi тiльки двом, i я для неї наодинцi Цип, чого нiкому бiльше б не дозволив, i вона для мене просто Ум-м-м, iз багатозначним м-м-м i похитуванням головою, й обводити пальцем її мiзинчик, i в «позицiї на бочку класичнiй» цiлувати її між лопаток, i розмовляти з голим плечиком, поки вона вдає, наче спить, i простягати руку вниз i крiзь сон тримати її за п'яточку пiдiбганої ноги, й менш пристойнi речi.

Й бiльш прозаїчнi. Однiєю з них була «ням-ням димедрольчик». Умка для профiлактики знову, вкотре у своєму життi, пила iзонiазид. Це було необхiдно, тому що вона контактувала зi мною. Я пив чотири препарати водночас, але на роботi.

Пферд майже одразу, як я влаштувався до нього, звернув увагу на мiй кашель курця, й невдовзi пiдтвердив те, у чому я собi нiяк не хотiв признатися.

– Це страшно? – запитав я.

– Для тебе – не дуже. Бо ти працюєш у мене. А так – у нас пандемiя.

Щодня, коли я приходив на роботу, Ферчук перш за все вiдводив мене у вiдокремлений куток кiмнати, що слугував кухнею. Тут нас не могли бачити будiвельники, i Пферд сам стежив, щоб я випив таблетки. Вiн виймав їх iз коробочки з написом: «Антон. 2HREZ/4HR3».

– Якщо раптом захворiєш або не зможеш прийти на роботу – ось тобi на тиждень, тримай удома. У жодному разi не припиняти курс лiкування.

Я поклав коробочку в кишеню. Коли я