Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов

місце, яке швиденько звільнили. Джура став позад господаря, тримаючи на руці гетьманський коштовний кунтуш. Сагайдачний зостався тепер у малиновому сукняному жупані, застебнутому на темно-вишневі шовкові Гудзики. Він закасав вузенькі рукави жупана з розрізами мало не до ліктів, і стало видно що жупан підбитий картатим персіянським шовком. Високу хутряну шапку з верхом, погаптованим сріблом, гетьман не зняв. Мав він вигляд лагідний та побожний. Чуткі, трохи відстовбурчені вуха, довгий, з виразними крилами ніс, широко відкриті карі очі. М’які тоненькі вуса звисають на шовковисту клинцювату борідку. Глянеш — ну, чоловік божий, попик лагідний. Та нікого з козаків той сумирний вигляд не вводив в оману. Кожен знав, яка тверда у гетьмана рука, який нещадний він до ворога. Та й не тільки до ворога, а й до свого брата, якщо той десь похибнеться. І все ж ось уже впродовж кількох років обирали його собі за отамана, бо мудра ото голова на плечах, бо хоч і суворе його слово, та справедливе. І шаблюка оця вигнута, що причаїлася нині в інкрустованих сріблом піхвах, промаху не знає.

— То слухаємо тебе, балаклію, — мовив гетьман, як слід вмостившись. Хоч і певен був у собі Конашевич, та все ж серце тенькало перед виборами. Хотілося йому ще погетьмаиувати, туркам та унії перепуду нагнати. І як прочув про повернення Миколки, не зміг всидіти в своєму курені. Не підлизувався він ніколи до товариства, та все ж не терпілося взнати, чим дихає козацтво. На весну замислив гетьман піти з усім військом на Кафу, давно вона мозолила йому очі.

— То, батьку, ради святого різдва мо’… - запитально глянув Гармаш і термоснув у руці карафку.

— Що ж, у різдво то можебна штука, — погодився той.

Взяв келишок, почаркуваася з Миколкою на честь повернення, ковтнув оковитої, втер вуса шовковою хустиною.

Миколка неспокійно совався на лавці, і щось очі його не веселішали від випитого. Врешті одкашлявся, приклавши до рота кулака, — і товариство аж зітхнуло полегшено, аж зацитькало на тих, що ніяк не могли прилаштуватися, човгали та рипіли чобітьми.

— Чекаєте від мене, і ти, батьку, і геть усе славне товариство, веселої історії? — перепитав Миколка тонким фальцетом, і сльози зволожили його карі очі. -Ой не буде, братове, сьогодні веселої, не буде. Не до галу-балу мені. Не баєчку веселу, не побрехеньку сміховинну повідати хочу, а те, що насправді сталося зі мною, з чайкою нашою, з курінним Семирозумом, з усіма хлопцями. Вислухайте мене, не збиткуючи, а там… Хочте — прощайте, хочте — карайте… Вирушало нас позаторік на чайці, самі знаєте, зуповних п’ятдесят душ разом з курінним нашим Семирозумом, а теперечки один сиджу поміж вас, та й не знаю, чи такої честі годен… — Зійшли усмішки з облич слухачів, і вже не та запала тиша в курені, що недавно, а зовсім інша. — Як ото підпалили мк на радість християнам, на горе мусульманству Константинополь, то добре і наш курінь погуляв, дванадцятьох невільників на чайку привели, та дуже забарилися. До моря рідного зась — галери одна до одної вишикував лись, нема проходу. А як розчовпали, що наша чаєчка одна-однісінька, напосілися доганяти, з фальконетів палити. Аж до грецьких берегів, до теплого моря хортами гналися за нами. Хоч не догнали, та не одне ядро свистіло поміж нас, переполовинили, іродові душі… А там, у теплому морі, розходилася буря престрашнюща, розкидало нас і турків врізнобіч. А як втихомирилося, як вляглося море, сіли ми кружка, почали раду держать, думати, як же його бути. Слухав-слухав нас Семирозум, та й каже напослідок: “Нужда, хлопці, закон міняє. Нема до Січі вороття водою, то доберемося суходолом. Тільки пристати десь треба до людей християнських, до нашого брата привітних”. “От ми по зорях на захід пливли, пливли, вже й води в баклагах ні краплі, ні сухаря в комірчині. Здорожилися, геть пристали. Коли це берег, зелений та пишний, весь у квіті. Пристали — аж то Італіцька землиця. Нагодували нас, вином гарним почастували, а потім Семирозума, мене та ще Грицька Гнидявого у Рим повезли. Честь по честі, по кавалєрству, на дишкретні переговори. Показали город. Гарний, нічого не скажеш. Хати муровані й вікнасті. А собор який там зводять! Кебетливі люди! Така вже краса, така краса та пишнота, що й очей не відведеш4. Ну, поводили, поводили, а опослі допустили нас до самого папи римського. Сам він плюгавець миршавий, хоч і високого коліна чоловік. Я з Грицьком тільки сидів та очима лупав, дмучись для поважності. А курінний довго із папою, котрий при всіх своїх клейнодах сидить, латиною перекидався, а потім устав та й каже: “Гайда, хлопці, не буде діла”. Ну, вийшли ми, а він і розповіда: “Кличе нас папа в католики перейти, на службу стати в його варті. Платню обіцяє неабияку, одіж гарну та харч, Ну, я йому певного слова не сказав, бо ж думку товариства почути треба”. Повернулися ми до своїх, до моря, ізнов раду держати… Хоча яка там рада? Чи ж задля того від турків тікали, щоб до Риму пристати? Ні за злото, ні за срібло не продається віра наша, честь лицарська. Не грошолови ж ми дурноверхі. Запаслися швиденько водою, таким-сяким харчем, далі подалися. Не гибіти ж сидячки. І до ахриканського берега приставали, де самі тобі арапи чорні-чорні і хоч би тобі одна душа рідна знайшлася, і до гішпанського… Усюди воно люди — і добрі серед них, і злі, та неспідручно нам від них до рідного краю діставатись. І допливли ми до таких берегів, де і по праву руку земля, і по ліву земля, а попереду окіян-море без кінця і краю. Тут якраз показують зорі: треба цабе брати. Так воно ж такий вітрюґан знявся, що ні стерном, ні веслом не вправуєш. Та й рук чортма. Многих лихоманка гаряча забрала, інші заслабли, на дні лежать, водички просять. Сині та безпомічні, мов горобині голоцюцьки. От і понесло нас за вітром безбач бозна-куди. Скільки не молилися матері божій — не помогла. За що вона так розгнівалася на нас, сердешних, не знати. Так несло нас по хвилях