Українська література » Фантастика » 451° за Фаренгейтом - Рей Бредбері

451° за Фаренгейтом - Рей Бредбері

Читаємо онлайн 451° за Фаренгейтом - Рей Бредбері
class="p1">— Оце так нічка! — проказав Том Вулф. — Важкувато мені довелося. Мабуть, жодному недужому в світі не було так погано. Аж чую — пливу — й подумав: кінець, умираю. Підходить до мене чоловік. Подумав — посланець божий. Узяв мене за руки. Чую — електрикою пахне. Здійнявся кудись угору, бачу — мідне місто. Ну, думаю, приїхав. Ось воно, царство небесне, а ось і брама! Закляк я з голови до п’ят, ніби мене вкинули в сніг. Сміх розбирає, треба мені щось робити, бо я вже подумав був, що з глузду зсунувся. Ви ж не господь бог, га? З вигляду щось не те.

Старий засміявся.

— Та ні, Томе, я не бог, я тільки прикидаюсь. Я Філд. — Він знову засміявся. — Подумати лише! Я кажу так, ніби вій знає, хто такий Філд. Томе, я Філд, фінансовий туз, — кланяйся нижче, цілуй ручку. Я Генрі Філд, мені подобаються твої книжки. Я переніс тебе сюди. Підійди-но.

І старий потяг Вулфа до широчезного дзеркального вікна.

— Бачиш у небі вогні, Томе?

— Так, сер.

— Бачиш фейєрверк?

— Бачу.

— Це зовсім не те, що ти думаєш, сішку. Сьогодні не Четверте липня.[38] Не так, як за твоїх часів. Нині у нас кожен день — свято незалежності. Людина оголосила, що вона незалежна від Землі. Владу земного тяжіння давним-давно повалено. Людство перемогло. Ген та зелена “римська свічка” летить до Марса. А той червоний вогник — ракета з Венери. І ще — бачиш, скільки їх? — жовті, блакитні. Це міжзоряні кораблі.

Том Вулф пильно дивився, наче велетенське дитя, зачароване різнобарвними вогненними дивами, що блискотять і кружляють в липневому присмерку, а далі спалахують і вибухають з оглушливим тріскотом.

— Який зараз рік?

— Рік ракети. Дивись! — Старий торкнувся до якихось рослин, і вони раптом розквітли в нього під рукою. Квіти нагадували біло-голубе полум’я. Вони пломеніли, іскрилися прохолодними видовженими пелюстками. Чашечки були два фути завширшки й холодно голубіли, наче осінній місяць. — Це місячні квіти, — мовив Філд. — Із зворотного боку Місяця. — Він злегенька доторкнувся до квітів, вони обсипалися срібним дощем і розтали в повітрі. — Рік ракети. Це найвлучніша назва, Томе. Ось чому ми перенесли тебе сюди: ти нам потрібен. Ти єдина людина, здатна впоратися з Сонцем, не перетворившись на жалюгідну пригорщу золи. Ми хочемо, щоб ти грався Сонцем, як м’ячем, — Сонцем і зорями, і всім, що ти побачиш дорогою до Марса.

— До Марса? — Томас Вулф озирнувся, схопив старого за плече, нахилився, недовірливо вдивляючись йому в обличчя.

— Так. Ти летиш сьогодні о шостій.

Старий підніс рожевий квиток, що тріпотів у повітрі, й чекав, коли Том здогадається взяти його.

Була п’ята година.

— Авжеж, авжеж, я дуже ціную все, що ви зробили! — вигукнув Томас Вулф.

— Сядь, Томе. Перестань бігати з кутка в куток.

— Дозвольте договорити, пане Філд, дозвольте мені закінчити, я мушу висловитися до кінця…

— Ми вже стільки годин сперечалися, — заблагав знеможений Філд.

Вони пробалакали з раннього сніданку до полуденка і з полуденка до вечірнього чаю, переходячи з кімнати до кімнати (а їх було з десяток) і від доказу до доказу (а їх було десять десятків); обох кидало то в жар, то в холод і знов у жар.

— Річ ось у чому, — мовив нарешті Томас Вулф. — Я не можу тут залишатися, пане Філд. Я мушу повернутися. Це не мій час. Ви не мали права втручатися…

— Але…

— Моя робота була в самому розпалі, а найкращу свою книжку я ще й не починав — раптом ви хапаєте мене й переносите на триста років уперед. Покличте професора Боултона, пане Філд. Хай він посадить мене в свою машину, яка вона там є, і відправить назад, де мій час і моє місце. Більше я від вас нічого не хочу.

— Невже ти не хочеш побачити Марс?

— Ще й як! Але знаю, це не для мене. Вся моя робота ніде нанівець. На мене наляже ціла купа відчуттів, які я не зможу вмістити в свої книжки, коли повернуся додому.

— Ти не розумієш, Томе, ти просто не розумієш.

— Розумію чудово — ви егоїст.

— Егоїст? — перепитав старий. — Еге ж, ще й який! Заради себе й заради інших.

— Я хочу повернутися додому.

— Послухай, Томе…

— Покличте професора Боултона!

— Томе, мені дуже не хотілося тобі казати… Я сподівався, що не доведеться, що не буде такої потреби. Але ти позбавляєш мене вибору.

Старий простяг руку до завішеної стіни, відсунув завіску — з’явився великий білий екран — і почав крутити диск, набираючи якісь цифри; екран замиготів, ожив; вогні в кімнаті повільно згасли й перед очима виник цвинтар.

— Що ви робите? — різко запитав Вулф, ступнув уперед і втупився в екран.

— Я зовсім цього не хотів, — сказав старий, — Дивись.

Цвинтар лежав перед ними, освітлений літнім полуднем. З екрана війнуло жарким запахом літньої землі, теплого граніту, свіжістю струмка, що жебонів поруч. У кроні дерева цвірінькала якась пташина. Серед надгробків хиталися червоні й жовті квіти, екран рухався, небо оберталося, старий крутив диск, збільшуючи зображення… і раптом у самісінькій середині екрана виникла похмура гранітна брила; вона збільшується, наближається, заповнює все; вони вже більше нічого не бачать і не відчувають — і в напівтемній кімнаті Томас Вулф, підвівши очі, читає карбовані на граніті слова — один раз, і ще, і ще, і, задихаючись, перечитує знову, бо це його ім’я:

ТОМАС ВУЛФ

і дата його народження, і дата смерті, і в холодній кімнаті пахне духмяною зеленою папороттю.

— Вимкніть, — сказав він.

— Пробач, Томе.

— Та вимкніть же! Я цьому не вірю.

— Це правда.

Екран почорнів, на кімнату спустився нічний небозвід, вона стала ніби склепом, ледь відчувався останній подих квітів.

— Отже, я вже не прокинувся, — мовив Томас Вулф.

— Так. Ти вмер тоді, у вересні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року.

— І не дописав книжки.

— Її видали інші, поставилися до неї надзвичайно дбайливо, зробили за тебе все, що треба.

— Я не дописав своєї книжки, не дописав!

— Та не побивайся ти так!

— Вам легко казати!

Старий не вмикав світла. Він не хотів бачити Тома отаким.

— Сядь-но, синку… Мовчанка.

— Томе!

Ані слова у відповідь.

— Слухай, синку. Може, вип’єш чогось?

Почулося зітхання, потім придушене гарчання, ніби застогнав поранений звір.

— Це несправедливо, нечесно! Я мав ще стільки зробити!

Він глухо заридав.

— Облиш, — проказав старий, — слухай. Слухай, що я скажу. Хіба ти не живий? Отут, зараз — ти живий. Ти дихаєш і відчуваєш, чи не так?

Том відповів не зразу.

— Так.

— Отже, — Філд у темряві

Відгуки про книгу 451° за Фаренгейтом - Рей Бредбері (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: