451° за Фаренгейтом - Рей Бредбері
Старий засміявся.
— Та ні, Томе, я не бог, я тільки прикидаюсь. Я Філд. — Він знову засміявся. — Подумати лише! Я кажу так, ніби вій знає, хто такий Філд. Томе, я Філд, фінансовий туз, — кланяйся нижче, цілуй ручку. Я Генрі Філд, мені подобаються твої книжки. Я переніс тебе сюди. Підійди-но.
І старий потяг Вулфа до широчезного дзеркального вікна.
— Бачиш у небі вогні, Томе?
— Так, сер.
— Бачиш фейєрверк?
— Бачу.
— Це зовсім не те, що ти думаєш, сішку. Сьогодні не Четверте липня.[38] Не так, як за твоїх часів. Нині у нас кожен день — свято незалежності. Людина оголосила, що вона незалежна від Землі. Владу земного тяжіння давним-давно повалено. Людство перемогло. Ген та зелена “римська свічка” летить до Марса. А той червоний вогник — ракета з Венери. І ще — бачиш, скільки їх? — жовті, блакитні. Це міжзоряні кораблі.
Том Вулф пильно дивився, наче велетенське дитя, зачароване різнобарвними вогненними дивами, що блискотять і кружляють в липневому присмерку, а далі спалахують і вибухають з оглушливим тріскотом.
— Який зараз рік?
— Рік ракети. Дивись! — Старий торкнувся до якихось рослин, і вони раптом розквітли в нього під рукою. Квіти нагадували біло-голубе полум’я. Вони пломеніли, іскрилися прохолодними видовженими пелюстками. Чашечки були два фути завширшки й холодно голубіли, наче осінній місяць. — Це місячні квіти, — мовив Філд. — Із зворотного боку Місяця. — Він злегенька доторкнувся до квітів, вони обсипалися срібним дощем і розтали в повітрі. — Рік ракети. Це найвлучніша назва, Томе. Ось чому ми перенесли тебе сюди: ти нам потрібен. Ти єдина людина, здатна впоратися з Сонцем, не перетворившись на жалюгідну пригорщу золи. Ми хочемо, щоб ти грався Сонцем, як м’ячем, — Сонцем і зорями, і всім, що ти побачиш дорогою до Марса.
— До Марса? — Томас Вулф озирнувся, схопив старого за плече, нахилився, недовірливо вдивляючись йому в обличчя.
— Так. Ти летиш сьогодні о шостій.
Старий підніс рожевий квиток, що тріпотів у повітрі, й чекав, коли Том здогадається взяти його.
Була п’ята година.
— Авжеж, авжеж, я дуже ціную все, що ви зробили! — вигукнув Томас Вулф.
— Сядь, Томе. Перестань бігати з кутка в куток.
— Дозвольте договорити, пане Філд, дозвольте мені закінчити, я мушу висловитися до кінця…
— Ми вже стільки годин сперечалися, — заблагав знеможений Філд.
Вони пробалакали з раннього сніданку до полуденка і з полуденка до вечірнього чаю, переходячи з кімнати до кімнати (а їх було з десяток) і від доказу до доказу (а їх було десять десятків); обох кидало то в жар, то в холод і знов у жар.
— Річ ось у чому, — мовив нарешті Томас Вулф. — Я не можу тут залишатися, пане Філд. Я мушу повернутися. Це не мій час. Ви не мали права втручатися…
— Але…
— Моя робота була в самому розпалі, а найкращу свою книжку я ще й не починав — раптом ви хапаєте мене й переносите на триста років уперед. Покличте професора Боултона, пане Філд. Хай він посадить мене в свою машину, яка вона там є, і відправить назад, де мій час і моє місце. Більше я від вас нічого не хочу.
— Невже ти не хочеш побачити Марс?
— Ще й як! Але знаю, це не для мене. Вся моя робота ніде нанівець. На мене наляже ціла купа відчуттів, які я не зможу вмістити в свої книжки, коли повернуся додому.
— Ти не розумієш, Томе, ти просто не розумієш.
— Розумію чудово — ви егоїст.
— Егоїст? — перепитав старий. — Еге ж, ще й який! Заради себе й заради інших.
— Я хочу повернутися додому.
— Послухай, Томе…
— Покличте професора Боултона!
— Томе, мені дуже не хотілося тобі казати… Я сподівався, що не доведеться, що не буде такої потреби. Але ти позбавляєш мене вибору.
Старий простяг руку до завішеної стіни, відсунув завіску — з’явився великий білий екран — і почав крутити диск, набираючи якісь цифри; екран замиготів, ожив; вогні в кімнаті повільно згасли й перед очима виник цвинтар.
— Що ви робите? — різко запитав Вулф, ступнув уперед і втупився в екран.
— Я зовсім цього не хотів, — сказав старий, — Дивись.
Цвинтар лежав перед ними, освітлений літнім полуднем. З екрана війнуло жарким запахом літньої землі, теплого граніту, свіжістю струмка, що жебонів поруч. У кроні дерева цвірінькала якась пташина. Серед надгробків хиталися червоні й жовті квіти, екран рухався, небо оберталося, старий крутив диск, збільшуючи зображення… і раптом у самісінькій середині екрана виникла похмура гранітна брила; вона збільшується, наближається, заповнює все; вони вже більше нічого не бачать і не відчувають — і в напівтемній кімнаті Томас Вулф, підвівши очі, читає карбовані на граніті слова — один раз, і ще, і ще, і, задихаючись, перечитує знову, бо це його ім’я:
ТОМАС ВУЛФ
і дата його народження, і дата смерті, і в холодній кімнаті пахне духмяною зеленою папороттю.
— Вимкніть, — сказав він.
— Пробач, Томе.
— Та вимкніть же! Я цьому не вірю.
— Це правда.
Екран почорнів, на кімнату спустився нічний небозвід, вона стала ніби склепом, ледь відчувався останній подих квітів.
— Отже, я вже не прокинувся, — мовив Томас Вулф.
— Так. Ти вмер тоді, у вересні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року.
— І не дописав книжки.
— Її видали інші, поставилися до неї надзвичайно дбайливо, зробили за тебе все, що треба.
— Я не дописав своєї книжки, не дописав!
— Та не побивайся ти так!
— Вам легко казати!
Старий не вмикав світла. Він не хотів бачити Тома отаким.
— Сядь-но, синку… Мовчанка.
— Томе!
Ані слова у відповідь.
— Слухай, синку. Може, вип’єш чогось?
Почулося зітхання, потім придушене гарчання, ніби застогнав поранений звір.
— Це несправедливо, нечесно! Я мав ще стільки зробити!
Він глухо заридав.
— Облиш, — проказав старий, — слухай. Слухай, що я скажу. Хіба ти не живий? Отут, зараз — ти живий. Ти дихаєш і відчуваєш, чи не так?
Том відповів не зразу.
— Так.
— Отже, — Філд у темряві
