451° за Фаренгейтом - Рей Бредбері

Боултон кахикнув.

— Пане Філд…

— Потім, потім, не заважайте.

— Кепські новини, сер.

Філд підвів сиву голову.

— Що таке? Щось з Елементом Часу?

— Передайте Вулфові, нехай поквапиться, — м’яко сказав Боултон. — Певне, зв’язок з Минулим урветься цього тижня.

— Я дам ще мільйон доларів, тільки підтримуйте його.

— Річ не в грошах, пане Філд. Тепер усе залежить від звичайної фізики. Я зроблю все, що можу. Але ви його про всяк випадок попередьте.

Старий зіщулився в кріслі, став зовсім крихітним.

— Невже ви саме тепер заберете його в мене? Він так чудово працює! Бачили ви, які ескізи він передав лише годину тому — оповідання, шкіци? Ось це — про космічні течії, а це — про метеорити. А ось початок повісті під назвою “Пушинка й полум’я”…

— Нічого не вдієш…

— А якщо ми його втратимо зараз, то, може, ви зумієте доставити його сюди ще раз?

— Надмірне втручання в Минуле надто небезпечне.

Старий ніби скам’янів.

— Тоді так. Зробіть, щоб Вулф не марнував часу на олівця та папір — нехай друкує на машинці чи диктує, коротше, подбайте про якусь механізацію. І то неодмінно!

Апарат стрекотів без угаву — за північ, і до світанку, і цілий день. Старий усю ніч не спав, ледве склепить повіки, як апарат знов оживає — і він стрепенеться, і знов космічні простори й мандри та неосяжність буття ринуть до нього, перетворені думкою іншої людини.

“…безкраї зоряні космічні луки…”

Апарат затнувся, здригнувся.

— Давай, Томе! Дай їм чосу!

Старий закляк, чекаючи. Задзвонив телефон.

Голос Боултона:

— Ми більше не в змозі підтримувати зв’язок, пане Філд. Ще хвилина — і контакт Часу зійде нанівець.

— Щось зробіть!

— Не можу.

Телетайп здригнувся. Мов зачарований, похоловши з жаху, старий стежив, як складаються чорні рядки: “…марсіанські міста — предивні, неймовірні, наче камені, зірвані з гірських верховин якоюсь стрімкою, небаченою лавиною, і вони застигли нарешті сяйливими розсипами…”

— Томе! — вигукнув старий.

— Все, — пролунав у трубці Боултонів голос.

Телетайп трохи погаявся, відбив ще слово і замовк.

— Томе! — на відчай душі закричав Філд.

Він почав термосити телетайп.

— Дарма, — мовив голос у трубці. — Він щез. Я вимикаю Машину Часу.

— Ні! Зачекайте!

— Але…

— Чули, що я сказав? Заждіть вимикати! Може, він ще тут.

— Його вже нема. Все дарма, лише марнується енергія.

— Хай собі марнується!

Філд пожбурив трубку.

І повернувся до телетайпа, до незавершеного речення.

— Ану, Томе, не можуть вони отак собі здихатися тебе, не піддавайся, ану давай, продовжуй! Доведи їм, Томе, що ти молодець, ти більший, ніж Час і Простір та всі ці кляті механізми, у тебе ж бо така величезна сила, така залізна воля. Томе, доведи їм усім, не дай відправити себе назад!

Клацнула клавіша телетайпа.

— Томе, це ти? — несамовито забубонів старий. — Ти ще можеш писати? Пиши, Томе, не здавайся, поки ти працюєш, тебе не можуть відіслати назад, не можуть!

“У” — відбила машина.

— Ще, Томе, ще!

“Подиху” — відклацала вона.

— Ну, ну?!

“Марса” — надрукувала машина й зупинилась. Нетривала тиша. Клац — і машина почала знову, з нового рядка:

“У подиху Марса відчуваєш запах кориці й холодних пряних вітрів, тих, що збивають летючий пил, обвіюють нетлінні кістки, приносять пилок квітів, які одцвіли хтозна-коли…”

— Томе, ти ще живий!

Замість відповісти апарат ще десять годин поспіль вибухав гарячковими нападами й від-клацав шість розділів “Утечі від демонів”.

— Сьогодні вже півтора місяця, Боултоне, цілих півтора місяця, як Том полетів на Марс та на астероїди. Дивіться, ось рукописи. Десять тисяч слів на день, він не дає собі перепочити, не знаю, коли спить, чи встигає поїсти, та це мені байдуже, і йому теж, йому важливе одне — дописати, адже він знає, що час не жде.

— Неймовірно, — проказав Боултон. — Наші реле не витримали, енергія впала. Ми виготовили для головного каналу нові реле, які забезпечують надійність Елементу Часу, але ж на це пішло три дні, а Вулф таки протримався! Певне, це залежить ще й від його особистості, тут діє щось таке, чого ми не передбачили. А Вулф таки живе тут, у нашому часі, і, виявляється, Минулому не так уже й легко його повернути. Час не такий піддатливий, як ми вважали. Ми неправильно порівняли. Час не гума. Він скоріше подібний до дифузії — взаємопроникнення рідких шарів. Минуле ніби просочується в Сучасне… Та однаково доведеться відіслати його назад, ми не можемо залишити його тут: у Минулому утвориться порожнеча, все зсунеться й переплутається. По суті, його зараз тримає у нас тільки одне — він сам, його пристрасть, його праця. Дописавши книжку, він щезне з нашого часу так само природно, як виливається вода зі склянки.

— Чхати я хотів, що, як і до чого, — відказав Філд. — Я знаю одне: Том закінчує свою книжку! В нього лишився той самий талант і натхнення, і є ще щось, щось нове, він шукає цінностей, які вагоміші за Простір і Час. Він написав психологічний етюд про жінку, яка залишається на Землі, коли відважні космонавти вирушають у Невідоме, — це написано чудово, правдиво й тонко. Том назвав цей етюд “День ракети”, він змалював лише один день з життя звичайнісінької провінціалки, вона живе в своєму домі, як жили її прабабки, виховує дітей… небувалий розквіт науки, грім космічних ракет, — а її життя майже таке саме, як і в жінок кам’яного віку. Том правдиво, ретельно й зворушливо змалював її поривання й розчарування. Або ось рукопис, називається “Індіанці”, тут він пише про марсіан: вони — індіанці космосу, їх вигнали й винищили, як за давніх часів індіанські племена: чероків, ірокезів, чорноногих. Випийте, Боултоне, випийте!

Наприкінці другого місяця Том Вулф повернувся на Землю

Він повернувся в полум’ї, як у полум’ї вилітав, ходою велета перетнув космос і ввійшов у дім Генрі Уїльяма Філда, до бібліотеки, де на підлозі громадилися купи жовтого паперу, списаного олівцем чи вкритого друкованими рядками: ці купи треба було розділити на шість частин, вони складали шедевр, створений неймовірно швидко ціною надлюдськи впертої праці і в постійному розумінні того, що хвилини минають невблаганно.

Том Вулф повернувся на Землю, він стояв у бібліотеці Генрі Уїльяма Філда і дивився на громаддя, породжене його серцем і його рукою.

— Хочеш усе це прочитати, Томе? — спитав старий.

Але той похитав масивною головою, широкою долонею відкинув назад кучму темного волосся.

— Ні, — мовив, — боюся починати. Коли почну, заманеться взяти все це з собою. А мені ж не можна забрати це