451° за Фаренгейтом - Рей Бредбері

— Еге ж, так він і каже. А вони не могли придумати, як заскочити Землю зненацька і знайти помічників.

— І не дивно. Адже ми дуже сильні, — засміялася мати, прибираючи посуд.

Мишка сиділа, втупившись у стіл, мов бачила перед собою все, про що розповідала.

— А потім одного чудового дня, — вела вона далі театральним шепотом, — вони згадали про дітей!

— Он як! — захоплено вигукнула пані Морріс.

— Еге ж, і вони придумали таке: дорослі завжди чимсь заклопотані, вони не заглядають під трояндові кущі, не шукають нічого в траві.

— Хіба що збирають гриби чи равликів.

— І потім він щось казав про ми… міри.

— Ми-міри?

— Еге ж, ви-ми-міри!

— Виміри?

— Так! Їх аж чотири! І ще казав про дітей до дев’яти років і про уяву. Він дуже смішно розмовляє.

Ця балаканина вже починала набридати пані Морріс.

— Авжеж, це, певне, таки смішно. Але твій Дрілл чекає. Вже пізно, отже, коли хочеш устигнути з вашим вторгненням, то поспішай, бо перед сном ще треба і вмитися.

— От іще, вмиватися! — пробурчала Мишка.

— Обов’язково! І чому це діти так бояться води? За всіх часів діти ненавиділи мити вуха.

— Дрілл каже, що мені більше не треба буде вмиватися, — промовила Мишка.

— Он воно що!

— Він усім дітям так сказав. Ніяких купань. І лягати спати можна буде аж після десятої, І в суботу по телевізору можна буде дивитися дві програми!

— Ну то хай пан Дрілл не каже, чого не слід. Ось піду поговорю з його матір’ю і…

Мишка рушила до дверей.

— Є двоє таких поганих хлопців, Піт Брітц і Дейл Джеррік. Вони вже великі. І весь час глузують з нас, Вони ще гірші за батьків. Навіть не вірять у Дрілла. Такі кривляки. Задаються, аякже, бо великі. Могли б бути трохи розумніші. Подумаєш, самі недавно були маленькі. Я їх ненавиджу більше за інших. Ми їх одразу ж уб’ємо.

— А потім нас із татом?

— Дрілл каже, ви небезпечні. Знаєш чому? Бо ви не вірите в марсіан. А вони дозволять нам правити всім світом. Ну, не тільки нам, а й дітям із сусіднього кварталу теж. Я, може, буду королевого.

Вона прочинила двері.

— Мамцю!

— Що?

— А що таке ло… логі-ка?

— Логіка? Розумієш, дитинко, це коли людина вміє розібратися, що правильно, а що ні.

— Дрілл і про це казав, — зауважила Мишка. — А що таке — бути сприй-нят-ли-вим?

— вона ледве вимовила таке довжелезне слово.

— А це… — мати, стиха засміявшись, опустила очі додолу. — Це означає — бути дитиною.

— Дякую за обід! — Мишка вибігла, але тут-таки просунула голову в двері. — Я вже подбаю, мамцю, щоб тобі було не дуже боляче, правда!

— Спасибі й за це, — відповіла мати.

Бах! — грюкнули двері.

О четвертій годині задзижчав відеофон. Пані Морріс натисла на кнопку, засвітився екран.

— Здрастуй, Гелен! — привіталася вона.

— Здрастуй, Мері. Як справи в Нью-Йорку?

— Добре. А в Скрентоні? Ти ніби змарніла.

— І ти. Сама знаєш, діти. Плутаються під ногами.

Пані Морріс зітхнула.

— Ось і Мишка теж. У них тут вторгнення.

Гелен засміялася.

— Ваші малюки теж захопилися цією грою?

— О господи, так! А завтра всі схибнуться на головоломках чи механічних “класах”. Невже ми у сорок восьмому були такі самі нестерпні?

— Ще гірші. Грали в японців і нацистів. Дивуюсь, як мої батьки мене терпіли. Просто дівчисько-шибеник!

— Батьки звикають пропускати все повз вуха.

Мовчанка.

— Що сталося, Мері?

Пані Морріс стояла, напівзаплющивши очі; повільно, задумливо облизнула вуста.

— Га? — здригнулася вона. — Так, нічого. Просто, подумала про все це. Про те, щоб пропускати повз вуха, і взагалі. Дурниці. То про що ми балакали?

— Мій Тім просто прилип до якогось хлопчика на ім’я… Дрілл, так, здається, його звати.

— Певне, це в них якась нова модна гра. Моя Мишка теж захопилася цим Дріллом.

— От не думала, що це вже й до Нью-Йорка дійшло. Либонь, передається від одного до іншого. Якась пошесть. Я щойно розмовляла з Джозефіною, вона каже, що її діти теж схибнулися на новій грі, а це ж Бостон. Всю країну охопило.

До кухні вбігла Мишка напитися води. Пані Морріс обернулася.

— Ну, як справи?

— Майже все готове, — відповіла Мишка.

— Чудово! А це що таке?

— Це така іграшка, — відказала Мишка. — Дивись!

На пружинці висіла кулька. Мишка кинула кульку, пружинка розтяглася до кінця і… кулька щезла.

— Бачила? — запитала Мишка. — Гопля! — Вона зігнула палець, кулька знову опинилася в її руці, й Мишка замкнула пружинку.

— Ану ще, — попросила мати.

— Не можу. О п’ятій по обіді — вторгнення. Бувай! — І Мишка вибігла, клацаючи своєю іграшкою.

З екрана сміялася Гелен.

— Мій Тім сьогодні вранці приніс достоту таку саму іграшку; я хотіла подивитись, як вона працює, але Тім навідріз відмовився показати. Потім я спробувала сама, ало нічого не вийшло.

— Ти не сприй-нят-ли-ва, — сказала пані Морріс.

— Що?

— А, нічого. Просто я подумала про інше. Ти щось хотіла, Гелен?

— Так, я хотіла спитати, як ти готуєш оті тістечка, чорні з білим…

Поволі спливав час. День згасав. Сонце опускалося в мирному голубому небі. На зелені галявини лягли довгі тіні. А сміх дітей і галас не вщухали. Якась дівчинка, плачучи, раптом кинулася бігти. Пані Морріс вийшла на ґанок.

— Хто це плакав, Мишенятко? Чи не Пеггі-Енн?

Мишка схилилася до трояндового куща.

— Еге. Вопа боягузка. Ми з нею більше не граємося. Вона надто велика. Мабуть, зненацька подорослішала.

— І тому вона плакала? Дурниці. Відповідай як слід, а то зараз же підеш до хати!

Мишка крутнулася, перелякана й зла.

— Я не можу зараз! Ось-ось почнеться. Я більше не буду, пробач мені.

— Ти набила Пеггі-Енн?

— Ні, слово честі. Запитай її сама! Це тому, що вона… ну, просто боягузка.

Діти щільніше оточили Мишку; заклопотано набурмосивши чоло, вона щось робила з ложками й чотирикутною спорудою з молотків і труб.

— Ось сюди і ще сюди, — бурмотіла Мишка.

— Що там трапилося? — запитала пані Морріс.

— Дрілл застряг. На півдорозі. Нам би тільки його витягти, а тоді буде легше. За ним і решта пройдуть.

— Може, допомогти?

— Ні, спасибі. Я сама.

— Гаразд. Я покличу тебе через півгодини вмиватися. Втомилась я, дивлячись на вас.

Пані Морріс пішла в дім, сіла в крісло й відсьорбнула ковток напою з неповної склянки. Автоматичне крісло почало масажувати їй спину. Діти, діти. У них усе перемішалося — і любов, і ненависть. Ось зараз дитина тебе любить, а через секунду — ненавидить. Дивний народ діти. Чи вони коли-небудь забувають, чи прощають потиличники, різкі