Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

клієнтів. Найменша гримаска невдоволення не минала його зору. Мало того — він передбачив багато: таємничі процеси виділення соків, гвинтоподібна робота шлунка і вся психологія їжі, заснована на спогадах колись з’їденого, на передчуттях і на припливах крові до різних частин тіла, — все це було для нього відкритою книгою.

Підходячи із суворим і разом батьківським обличчям, він говорив з чарівною грубуватою лагідністю: «Ваш темперамент, мосьє, сьогодні потребує чарки мадери і дуже сухого пуї, — можете послати мене на гільйотину — я не даю вам ні краплі червоного. Устриці, трохи вареного тюрбо, крильце курчати та кілька стручків спаржі. Ця гама поверне вам сили». Заперечувати в такому випадку міг би тільки патагонець,[31] що їсть водяних пацюків.

Мосьє Гріфон не підбіг, як можна було сподіватися, з принизливою квапливістю до прибору хімічного короля. Ні. Тут, в академії травлення, мільярдер, і дрібний бухгалтер, і той, хто тицьнув мокру парасольку швейцарові, і той, хто, сопучи, виліз із роллс-ройса, пропахлого гаванами, платили однаковий рахунок. Мосьє Гріфон був республіканець і філософ. Він, великодушно усміхаючись, подав Роллінгу карточку і порадив узяти на перше диню, запеченого з трюфелями омара на друге і сідло барана. Вина містер Роллінг вдень не п’є, це відомо.

— Склянку віскі-сода і пляшку шампанського заморозити, — крізь зуби процідив Роллінг.

Мосьє Гріфон одступив, на секунду в його очах майнуло здивування, жах, огида: клієнт починає з горілки, що глушить смакові пухирці на язику, і запиває шампанським, од якого здимає шлунок. Очі мосьє Гріфона згасли, він шанобливо схилив голову: клієнта на сьогодні втрачено, — примиряюся.

Після третьої склянки віскі Роллінг почав бгати серветку. З таким темпераментом людина, яка стоїть на іншому кінці соціального щабля, скажімо, Гастон Качиний Ніс, сьогодні б ще до заходу сонця знайшов Зою Монроз і встромив би їй у бік лезо складеного ножа. Роллінгу пасували інші прийоми. У мозку Роллінга, в жовтій парі віскі, народжувалися, схрещувалися, звивалися надзвичайно вишукані хворобливі ідеї помсти. Тільки в ці хвилини він зрозумів, що означала для нього Зоя… Він мучився, впиваючись нігтями в серветку.

Лакей прибрав непочату тарілку. Налив шампанського. Роллінг схопив склянку й жадібно випив її — золоті зуби дзенькнули об скло. Саме тоді з вулиці до ресторану вбіг Семенов. Зразу побачив Роллінга. Зірвав капелюха, перехилився через стіл і зашепотів:

— Читали газети?.. Я був щойно в моргу… Це він… Ми тут ні при чому… Присягаюся. Встановлено — вбивство сталося між третьою і четвертою ранку, — це з газет, з газет…

Перед очима Роллінга скакало землисте, перекривлене обличчя. Сусіди оберталися. Лакей ніс для Семенова стілець.

— До дідька, — буркнув Роллінг крізь запону віскі, — ви заважаєте мені снідати.

— Гаразд, пробачте… Я чекатиму вас на розі в автомобілі.

36

У паризькій пресі всі ці дні було тихо, як на лісовому озері! Буржуа позіхали, читаючи передовиці про літературу, фейлетони про театральні вистави, хроніку з життя артистів.

Цим безтурботним спокоєм преса готувала ураганний наступ на середньобуржуазні гаманці. Хімічний концерн Роллінга, закінчивши організацію і винищивши дрібних суперників, готувався до великої кампанії на піднесення. Пресу куплено, журналістів озброєно потрібними відомостями з хімічної промисловості. Для політичних передовиків заготовано приголомшливі документи. Два-три ляпаси, дві-три дуелі усунули дурників, які спробували белькотіти не згідно із загальним планом концерну.

У Парижі запанувала тиша та спокій. Тиражі газет дещо зменшилися. Тому справжнісінькою знахідкою було вбивство в будинку шістдесят три на вулиці Гобеленів.

Наступного ранку всі сімдесят п’ять газет надрукували жирними заголовками про «таємничий і кошмарний злочин». Особу вбитого не було розпізнано — документи його викрадено, — в готелі він записався під явно вигаданим прізвищем. Вбивство, здавалося, було не з метою пограбування — гроші й золоті речі лишилися при вбитому. Важко було також думати про помсту — кімната номер одинадцять зберегла сліди ретельного обшуку. Таємниця, усе — таємниця.

Двогодинні газети повідомили приголомшливу деталь: у фатальній кімнаті знайдено жіночу черепахову шпильку з п’ятьма великими діамантами. Крім того, на запиленій підлозі помічено сліди жіночих туфель. Од цієї шпильки Париж справді здригнувся. Вбивцею була шикарна жінка. Аристократка? Буржуазка? Таємниця… Таємниця…

Чотиригодинні газети надали свої сторінки інтерв’ю із найзнаменитішими жінками Парижа.

Одно слово, в усьому Парижі тільки Роллінг, сидячи у Гріфона, нічого не знав про пригоду на вулиці Гобеленів. Він був дуже сердитий і навмисне змусив Семенова зачекати в таксомоторі. Нарешті він появився на розі, мовчки вліз у машину і звелів їхати до моргу. Семенов, шалено запобігаючи, дорогою розказав йому зміст газет.

При згадці про шпильку з п’ятьма діамантами пальці Роллінга затремтіли на набалдашнику палиці. Поблизу моргу він раптом нахилився до шофера з таким жестом, ніби хотів звеліти повернути назад, але стримався і лише люто засопів.

Біля дверей моргу була товчія. Жінки в дорогих хутрах, кирпатенькі продавщиці, підозрілі особи з передмість, цікаві консьєржки[32] у плетених пелеринках, хронікери із спітнілими носами й зібганими комірцями, актриски, що чіпляються за м’ясистих акторів, — усі прагнули подивитися на вбитого, який лежав у роздертій сорочці й босий на похилій мармуровій дошці, головою до напівпідвального вікна.

Особливо жахливими видавалися його босі ноги — великі, синюваті, з відрослими нігтями. Жовто-мертве обличчя скалічене судомою жаху. Борідка сторчма.

Семенов вужем, попереду Роллінга, прослизнув крізь натовп до тіла. Роллінг твердо глянув в обличчя вбитого. Роздивлявся секунду. Очі його примружилися, м’ясистий ніс зібрався зморшками, блиснули золоті зуби.

— Ну що, ну що, він же, він? — зашепотів Семенов.

І Роллінг мовив йому цього разу:

— Знову двійник.

Ледве було вимовлено цю фразу, з-за плеча Роллінга з’явилася, світловолоса голова, глянула йому в обличчя, мовби сфотографувала,