Соляріс. Едем. - Станіслав Лем

— Я згоден з тобою, — сказав Лікар.

— І я теж, — докинув Фізик.

— Гаразд, — буркнув Кібернетик і відійшов на кілька кроків, дивлячись на південь, мовби не хотів слухати, що скажуть інші.

Хімік кивнув головою. Інженер не відповів; спустившись із пагорба, він закинув за спину рюкзак і коротко запитав:

— Куди?

— На південь, — відказав Координатор.

Інженер рушив уперед; решта подалися слідом за ним. Коли через кілька хвилин вони озирнулися, пагорба вже майже не було видно, хіба корпус ракети ще стримів на тлі неба, наче ствол польової гармати.

Було дуже гаряче. Їхні тіні дедалі вкорочувалися, черевики провалювалися в пісок, чутно було лише розмірену ходу й прискорене дихання. Вони наближалися до одного з тих струнких силуетів, які в сутінках прийняли були за дерева. Наблизившись, сповільнили ходу. З бурого грунту вертикально стримів сірий, мов слоняча шкіра, стовбур із тьмяним металевим полиском. Не товщий біля основи за чоловічу руку, він поступово переходив у чашоподібне розширення, краї якого вгорі, на висоті приблизно Двох метрів, пласко загиналися. Знизу неможливо було побачити, чи ця чаша відкрита, чи ні. Вона стояла абсолютно непорушно. Люди зупинилися за кілька метрів від химерної фігури, а Інженер імпульсивно рушив до неї і вже почав був підносити руку, щоб доторкнутися до «стовбура», але Лікар крикнув: «Стій!» — і він мимохіть позадкував.

Лікар потягнув його до себе за плече, підняв з-під ніг камінець завбільшки з квасолину й підкинув високо в повітря. Камінець описав круту дугу і впав просто на вкритий зморшками, розплющений верх чаші. Всі здригнулися — такою бурхливою й несподіваною була реакція. «Чаша» захвилювалася, стулилася, пролунало коротке сичання, немовби з неї випустили газ, і вся сіра колона, яка тепер гарячково тремтіла, провалилася в грунт, ніби її щось туди всмоктало. Отвір, який утворився, миттю заповнила брунатна піниста маса, а відтак її поверхня вкрилася піщинками, шар яких ставав дедалі товщим, і через кілька секунд від отвору не зосталося й сліду — поверхня піщаного грунту була така ж гладенька, як і все довкола.

Ніхто ще не встиг отямитися від подиву, коли Хімік крикнув:

— Дивіться!

Всі озирнулися. Ще хвилину тому довкола на відстані кількох десятків метрів височіли три чи чотири такі ж самі стрункі й вузькі «чаші», а тепер не було жодної.

— Невже всі позападалися?! — вигукнув Кібернетик.

І хоч як люди напружували зір, однак не побачили ніде й найменшого сліду тих «чаш». Сонце дедалі припікало, спека ставала нестерпною.

Вони рушили далі. Через годину розтяглися довгою низкою. Попереду йшов Лікар, який ніс тепер рюкзак, за ним ступав Координатор. Замикав колону Хімік. Усі порозстібали комбінезони, дехто закачав рукави; обливаючись потом, з пересохлими губами, повільно посувалися рівниною. На обрії перед ними забовваніла довга горизонтальна смуга.

Лікар зупинився й зачекав на Координатора.

— Як ти гадаєш, скільки ми вже пройшли?

Координатор озирнувся назад, у бік сонця, туди, де залишилася ракета. Її вже не було видно.

— В цієї планети радіус менший від земного, — сказав він і, відкашлявшись, витер хустинкою обличчя. — Ми зробили кілометрів вісім, — підсумував він.

Лікар ледве дивився крізь щілини запухлих повік. Його чорне, мов воронове крило, волосся покривала полотняна шапочка, й він раз по раз змочував її водою з фляжки.

— Це якесь божевілля, — сказав він і несподівано всміхнувся.

Обидва вони дивилися тепер у той бік, де ще недавно ледь помітною скісною рискою над самісіньким обрієм вимальовувалася ракета. Тепер там виднілися тільки блідо-сірі, стрункі силуети «чаш»! Вони знову виринули непомітно для всіх. Підійшла решта членів екіпажу. Хімік кинув на пісок скатаний брезент намету й сів, власне, впав на нього.

— Щось не видно слідів тутешньої цивілізації, — озвався Кібернетик і сягнув рукою в кишеню.

Вийнявши пом’ятий пакет, почастував усіх вітамінними таблетками.

— На Землі таке пустирище навряд чи знайдеш, — докинув Інженер. — Ні доріг, ні якихось літальних апаратів.

— Сподіваюсь, ти не покладаєш великих надій на те, що саме тут ми знайдемо точну копію земної цивілізації? — пирхнув сміхом Фізик.

— Ця система стабільна, — почав Лікар, — і цивілізація могла розвиватися на Едемі довше, ніж на Землі, а тому…

— За умови, що це цивілізація людиноподібних створінь, — урвав його Кібернетик.

— Давайте не затримуватися тут, — звернувся до товаришів Координатор. — Ходімо далі, за півгодини ми повинні дістатися он туди. — І показав на тонку лілову смугу на обрії.

— А що воно таке?

— Не знаю що, але там щось є. Може, ми знайдемо там навіть воду.

— Для початку я б задовольнився й тінню, — прохрипів Інженер і прополоскав горло й рот ковтком води.

Зарипіли ремені надітих на плечі рюкзаків, люди знову розтяглися й розмірено рушили через піски. Вони поминули кільканадцять «чаш» і кілька трохи більших фігур, які, здавалося, спиралися на опущені до самого низу ліани чи виткі рослини, але до найближчої з них було щонайменше двісті метрів, а їм не хотілося ухилятися від лінії маршруту. Сонце наближалося вже до зеніту, коли пейзаж почав раптом змінюватися.

Піску ставало дедалі менше — довгими пласкими хребтами з-під нього виринав рудий, спалений сонцем грунт. Де-не-де його вкривали острівці сивого, мертвого моху. Зачеплений черевиками, він курився, розпадаючись на зітліле, схоже на паперовий попіл, порохно. Лілова смуга виразно розпалася на окремі групи присадкуватих фігур, вони стали світлішими, — це була скоріше зелень з відтінком вилинялої блакиті. Подих північного вітру приніс слабкий, тонкий запах, який люди втягували в себе з обережною цікавістю. Коли попереду постала ледь вигнута стіна темних, переплетених фігур, ті, що йшли першими, трохи вповільнили темп і дали змогу підтягтися заднім. Незабаром уся група зупинилася перед непорушною низкою дивних фігур.

З відстані ста кроків вони ще могли видатися заростями якихсь кущів, де повно великих, синюватих пташиних гнізд, — не так через те, що справді нагадували зарості, як через те, що людські очі прагнули відшукати в чужих формах схожість із чимось звичним.

— Якісь павуки, чи що? — невпевнено сказав Фізик, і всім відразу здалося, що вони бачать перед собою павукоподібні створіння з маленькими веретенистими тулубами, вкритими густою настовбурченою щетиною, непорушно застиглі на незвичайно довгих і тонких ногах.

— Та це ж рослини! — вигукнув раптом Лікар і неквапливо рушив до високого, сіро-зеленкуватого «павука».

І справді, «павучі ноги» виявилися чимось схожим на товсті стебла, чиї шерехаті і вкриті волосками потовщення легко можна було прийняти за суглоби членистоногого. Ці стебла, — їх було шестеро, семеро чи восьмеро, — виростаючи із моховитого грунту, дугою сходилися вгорі до шишкуватого, товстого, схожого на сплющене черевце «тіла», оточеного ниточками павутинок, які виблискували на сонці. Рослини-«павуки»