Нейромант - Вільям Форд Гібсон

– Мовчозиме, – бурмотів він у коліна, – Мовчозиме…

Надходили сутінки, і Кейс починав тремтіти. Холод нарешті змусив його підвестися.

Коліна й лікті боліли. З носа текло. Він витер носа манжетою куртки, тоді обшукав порокні кишені.

– Господи, – бурмотів він, згорбившись, ховаючи руки від холоду під пахви, – Господи.

Зуби зацокотіли.

Приплив лишав по собі тонший візерунок, аніж спромігся би створити бодай який токійський садівник. Зробивши десяток кроків у бік невидимого тепер міста, Кейс озирнувся крізь сутінки. Його сліди тягнулися туди, де він опритомнів. Жодних інших слідів на чорно-срібному піску не було.

Здавалося, він здолав принаймні кілометр, поки помітив світло. Він говорив із Рацом, і саме Рац указав йому на світло – на червоногарячий відблиск праворуч, подалі від прибою. Він усвідомлював, що Раца з ним не було, що бармен був плодом його уяви, не належав до цього краю, куди він утрапив, мов у пастку, та це не важило. Він викликав Раца, щоби хоч якось себе втішити, та Рац мав власні уявлення щодо Кейса і скрути, в яку той утрапив.

– Направду, мій артисте, я вражений. Як далеко ти ладен зайти, аби дійти до кінця в самознищенні. І як даремно! В Нічному місті ти все це мав, тримав у долонях! Швидкі, щоби виїсти здоровий глузд, алкоголь, щоби все текло як по маслу, Лінду, аби підсолодити печаль, і вулицю за ката. Як далеко зайшов ти, щоби зробити це зараз, і в яких гротескних декораціях… Атракціони в космосі, герметично задраєні палаци, погнилі цікавинки старої Європи, мерці в запаяних скриньках, китайські чудеса… – Рац засміявся, йдучи поряд і невимушено вимахуючи рожевим маніпулятором. Навіть у темряві Кейс бачив блиск химерних коронок на почорнілих барменових зубах. – Та, мабуть, така вже доля великих артистів, хіба ні? Тобі був потрібен цей інший світ – цей пляж, це місце. Щоби вмерти.

Кейс різко зупинився, хитнувся, розвернувся на звук прибою, до здійнятого вітром колючого піску.

– Ага, – промовив він. – Бляха. Мабуть…

І пішов на гуркіт хвиль.

– Артисте, – почув він гукання Раца, – світло. Ти бачив світло. Он воно. Там…

Кейс знову зупинився, заточився, впав навколішки за кілька міліметрів до крижаної води.

– Раце? Світло? Раце…

Але суцільна темрява зімкнулася навколо, лишився тільки гуркіт прибою. Кейс спромігся підвестися й спробував повернутися так само, як прийшов.

Час минав. Він рухався вперед.

А тоді він його побачив. Світло. Щодалі яскравіше. Прямокутник світла. Двері.

– Там вогонь, – сказав він, та вітер відніс слова геть.

Це був бункер із каменю й бетону, похований під темною піщаною дюною. Прохід низький, вузький, без дверей, глибокий – крізь стіну завтовшки принаймні метр.

– Агов, – тихо озвався Кейс, – агов… – Торкнувся пальцями холодної стіни. Там горів вогонь, і стінами проходу повзли тіні.

Він нахилився й за три кроки потрапив усередину. Біля іржавої залізної печі, де палав плавник, навпочіпки сиділа дівчина. Протяг висмоктував дим крізь потріскану пічну трубу. Вогнище було єдиним джерелом світла, і коли він зустрівся поглядом із широко розплющеними, ніби зненацька заскоченими очима, то впізнав шовкову пов’язку на чолі – скручений шарф із візерунком, що нагадував збільшену електросхему.

Тієї ночі він відштовхнув її, відмовився від запропонованої їжі, від місця поряд із нею в гнізді з ковдр і подертого поролону. Зрештою, він усівся навпочіпки біля виходу і спостерігав за її сном, прислухаючись до завивань вітру в будівлі. Десь раз на годину підводився й підходив до печі, аби підкинути плавнику з купи поряд. Все це було несправжнє, а холод є холод.

Та, що згорнулася клубком у теплі від вогнища, теж була несправжньою. Він спостерігав за її ротом, за трохи розкритими губами. Вона була дівчиною з його спогадів про подорож на той бік затоки, і це було жорстоко.

– Підлиймудило, – шепотів він вітрові, – не хотів ризикувати, правда ж? Не першу-ліпшу наркетку до мене прислав, еге ж? Знаю, що все це значить… – Кейс намагався не видати свого відчаю. – Я второпав, ясно? Знаю, хто ти такий. Ти той другий. Три-Джейн казала про тебе Моллі. Неопалима купина. Це не Мовчозим був, а ти. Він хотів мене попередити тим «Брауном». А ти вирубив мене й замкнув тут. Ніде. Із її привидом. Із такою, якою я її запам’ятав…

Вона поворушилась уві сні, щось пробурмотіла, натягнула подерту ковдру на плече й щоку.

– Ти ніщо, – казав він сплячій дівчині. – Ти мертва, а коли жива була, то була для мене довбаним нічим. Чув, дружбанчику? Знаю, що ти робиш зі мною. Ти мене вирубив. Усе це триває секунд двадцять, правда ж? Я впав на сраку й завис у тій бібліотеці, і мій мозок, типу, мертвий. І невдовзі він буде мертвий, якщо ти справді знаєш, що робиш. Не хочеш, аби Мовчозимові вдалося це дільце, та й по всьому, тож замкнув мене тут. Діксі проведе Квана куди треба, от тільки він мертвяк і ти його дії наперед знаєш, звісно. Ця хрінь із Ліндою – твоя робота, правда ж? Мовчозим хотів скористатися нею, коли затягнув мене до конструкту Тіби, та не впорався. Казав, надто треба заморочуватися. Це ти зібрав портрет із зірок на Фрісайді, правда ж? Ти вдягнув її маску на обличчя мертвої ляльки в кімнаті Ешпула. Моллі цього й не бачила. Ти просто підкрутив сигнал симстиму. Бо гадаєш, що можеш зачепити мене. От що, гуляй-смокчи, хто б ти не був. Ти переміг. Ти перемагаєш. От тільки для мене все це неважливо, ясно? Гадаєш, мені не начхати? То нащо ти зі мною так? – Його знов трусило, він перейшов на вереск.

– Сонце, – сказала вона, визираючи з-під лахміття, – ходи сюди й лягай спати. Я посиджу на варті, ти тільки скажи. Тобі треба спати, ясно? – Заспаність посилювала її м’який південний акцент. – Просто поспи, гаразд?

Коли він прокинувся, вона вже зникла. Вогнище згасло, та в бункері було тепло, і сонячні промені пробивалися крізь прохід, креслячи кривий золотавий прямокутник на подертому боці великого скловолоконного ящика. Це був вантажний контейнер, він бачив такі в доках Тіби. Крізь боковий отвір виднілися п’ять чи шість жовтогарячих пакунків. У променях сонця вони здавалися величезними брилами