Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко
Вони швидко пройшли досередини. Я зачинила за ними двері, а коли обернулася, то побачила в Ані пістолет, що виник у її руці немов з повітря. Він був спрямований на мене, а її палець уже приготувався натиснути на гашетку.
Проте Аня припустилася помилки. Вона поквапилася, їй слід було спочатку відійти від мене і тільки тоді діставати зброю. А так ми стояли майже впритул, і я, швидше інстинктивно, ніж усвідомлено, кинулась убік і вибила з її рук пістолет.
Наступної миті я різко викинула ногу й ударила Сашка Кисельова в пах. Поки він корчився від нестерпного болю, я ребром долоні врізала Ані під потилицю — точно в потрібне місце і з необхідною силою, щоб вона відключилася. Потім знову обернулася до Сашка, який тимчасово втратив боєздатність, обхопила його шию й натисла на сонну артерію. Один, два, три, чотири, п’ять — усе, він знепритомнів і повалився біля моїх ніг.
Я відступила на крок, підняла пістолет і, переконавшись, що це паралізатор, а не променевик, вистрілила в Аню, яка вже почала приходити до тями. Потім пригостила розрядом Кисельова й перевірила в обох пульс. Він був у нормі — повільний, розмірений, як у людей, що міцно сплять.
Діставши з правої кишені Сашкової куртки його зброю, я випросталась і глянула на Олега, який стояв непорушно, мов статуя, і з роззявленим ротом дивився на мене.
— Йолоп! — спересердя сказала я. — Тебе що, заціпило? Чому не допоміг? Теж мені, чоловік!
— Я… це… — Він розгублено знизав плечима. — Нічого не розумію! Це ж Аня й Сашко, друзі…
— Які хотіли мене підстрелити. — Я коротко вилаялася. Ні, не грубо, а так, як висловилася б звичайна дівчина, потрапивши в халепу. Але фраза була побудована особливим чином, щоб спрацював аварійний передавач у моїй сережці. — До речі, я також твій друг. Твоя подруга. Мені погрожували зброєю. На чиєму ти боці?
— Заради бога, Рейчел! Ну, звісно ж, на твоєму. Просто я… вибач, я розгубився. Я досі нічого не розумію. Ти була як блискавка, а я…
— Гаразд, замнемо. Краще допоможи відтягти їх у вітальню.
Спочатку ми перенесли Сашка Кисельова і вклали його на диван, а потім так само вчинили і з Анею. Поки ми цим займалися, я розмірковувала над останніми Олеговими словами. „Як блискавка,“ — сказав він. А й справді, надто вже швидко я зреаґувала. До непристойності швидко. Певна річ, я вивчала прийоми рукопашного бою, хорошому солдатові без цього ніяк. Але теорія — одне, а зовсім інше — практика. Я діяла автоматично, не роздумуючи, наче досвідчений боєць, і всі мої рухи були точно прораховані. Як це могло бути? Звідки я набралася такого досвіду? Під гіпнозом, коли вивчала мову? Чи коли мені ставили психоблок?… А якщо так, то що ж іще вони вклали мені в голову?
Ні, після останніх подій я не ображалася на командування. Проте з їхнього боку було б чесніше спочатку запитати моєї згоди. Адже саме так мають чинити виховані й цивілізовані люди…
— Рейчел, — жалісливо озвався Олег, коли ми вклали Аню поруч із Кисельовим, — ти можеш пояснити, що відбувається?
Я зам’ялася.
— Не зовсім. Є деякі припущення, але… Зачекай трохи. Дай мені подумати.
— Гаразд, — кивнув Олег. — Думай.
Аж раптом мене охопила тривога. Ще кілька хвилин тому я надіслала сиґнал SOS, але відповіді на нього — легкого пощипування мочки вуха, мовляв чекайте, йдемо на допомогу, — не було. Чи, може, я не звернула на це уваги? Навряд…
Про всяк випадок я виразно повторила кодову фразу. Олег запитливо глянув на мене, проте змовчав.
Ні за хвилину, ні за дві відповіді не отримала. Моя тривога почала переростати в паніку. Я схопила телефон і набрала батьків номер. Після короткої паузи на дисплеї висвітилося: „Абонент недоступний“. Я повторила спробу ще раз, і ще — результат був незмінний. Я подзвонила Анн-Марі — те ж саме.
О боже, боже, боже!..
Паніка перейшла в жах. Я у відчаї заходила туди-сюди по кімнаті. До Олега нарешті дійшло, що я зовсім не збираюся з думками, а швидше роблю щось протилежне. Він рішуче підступив до мене й міцно вхопив за плечі.
— Що з тобою, Рейчел? Ти вся тремтиш. Заспокойся, не панікуй. Ти дзвонила батькові й матері?
— Так. Вони не відповідають. Їхні телефони мовчать. Я не знаю, що… — Тут мене осяяло. — Придумала! Зараз…
Я знову схопила телефон і набрала номер. На моє величезне полегшення, зв’язок був. Незабаром Валько відповів:
— Так?
— Це я. Впізнав?
— Ти?! — здивувався він. — Господи, як ти могла…
— Припини, зараз не до цього. Приїжджай до мене. Негайно.
— До тебе додому? — уточнив Валько.
— Так, просто сюди.
— Гаразд, їду. — З мого голосу він зрозумів, що сталося щось надзвичайне. — Буду хвилин за двадцять.
— Поквапся, будь ласка, — заблагала я.
— Уже помчав.
Скінчивши розмову, я відчула певне полегшення. Невдовзі тут буде Валько, він у всьому розбереться. Обов’язково розбереться. І знайде спосіб зв’язатися з батьком…
— Кому ти дзвонила? — запитав Олег.
— Одному другові. Він нам допоможе.
— Хто він?
— Його звати Валько.
— Це прізвище чи скорочення від „Валентин“?
— Узагалі прізвище, але тут він має ім’я Валентин.
— Тут? Як це розуміти?
Я обійняла Олега й поклала голову йому на плече.
— Зараз поясню, — сказала я, геть-чисто іґноруючи застережне нашіптування психоблоку. — Усе поясню. Передовсім мене звати не Рейчел, а Рашель…
