Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко

знати не слід. Тому вам доведеться провести деякий час у полоні. Тільки й усього. Ми підкинемо докази, які переконають ваше начальство, що вас вистежила й захопила альвійська контррозвідка. На нас ніхто не подумає. А згодом ми вас звільнимо — коли здійснимо все задумане. Отже, можете не хвилюватися за свої життя.

— Ми цінуємо вашу великодушність, — сказав я. — Але нас це не влаштовує. Ви вляпалися, хлопці, ваша гра скінчилася. А зараз стійте сумирно, не робіть різких рухів. Ми йдемо.

— Нікуди ви не підете, — спокійно заперечив Вейдер і вистрілив з паралізатора.

Анн-Марі, знепритомнівши, впала. Я не встиг її підхопити, бо боявся випустити зі своєї долоні її руку і бодай на секунду втратити з нею контакт. Сівши навпочіпки над непритомним тілом, я насамперед перевірив пульс — в рідкісних випадках дія паралізатора викликає зупинку серця. На щастя, все обійшлося.

Я підвів погляд на Вейдера і зі злістю промовив:

— Ти дурень, Сергію Іванов! Хоч як там тебе звати насправді, але ти все одно дурень. Промінь міг зачепити мене, а пристрій спрацьовує не лише від прямого попадання.

— Мені це відомо, — так само незворушно відповів він. — Тож, будь ласка, віддайте свого годинника. Адже транслятор у браслеті, правда?

— Щодо транслятора не в курсі, але захисний пристрій справді там. І віддавати його не збираюся. Навпаки… — Я зробив виразну паузу, потім бовкнув перше, що спало на думку: — Останнє альвійське попередження!.. До вашого відома, це кодова фраза, я запустив тридцятисекундний відлік. Біжіть геть, ви ще маєте час для порятунку. Ну ж бо!

Хлопці не зрушили з місця. Схоже, вони розкусили мій блеф. Але я вирішив стояти до кінця, сподіваючись, що хоч у одного з них нерви не витримають. А тоді й інші побіжать за ним.

— Залишилося двадцять секунд, — попередив я.

От чорт! Не було б зі мною Анн-Марі, я спробував би втекти. А якби вони підстрелили мене — ну що ж, самі напросилися. Але так, холоднокровно прирікати їх на загибель або на важкі каліцтва… ні, я не міг.

— Десять секунд…

Кляте командування! Кляті Дюбарі з Лефевром! Дали мені зброю, якою я не в змозі скористатися. Не годжусь я для такої роботи, не годжуся. Я можу водити кораблі, можу воювати з чужинцями, але вбивати людей…

— П’ять секунд… чотири… три… дві… Увага!..

Я вже збирався сказати, що слово „увага“, вимовлене моїм голосом, деактивує пристрій, а потім придумати якийсь інший трюк, але Вейдер випередив мене:

— Ой! Не спрацювало. От шкода! — Він дістав з кишені невеличкий плаский прилад і помахав ним перед собою. — Ваші командири не сказали, що є спосіб нейтралізувати дію транслятора. Вони взагалі нічого вам не сказали. Навіть те, для чого призначена та штука, яку ви носите на зап’ястку. І вже тим більше не повідомили, що вакуумний вибух необов’язково має супроводжувати роботу транслятора, що це лише первинна вада конструкції, яка легко усувається. Проте в пристроях, що їх використовують ваші розвідники, цей недолік залишили спеціально, для маскування — щоб під час вибуху замести всі сліди. Хай і ціною людських життів. Усе-таки ваше керівництво — жорстокі люди.

— Годі вже, Вейдере, — озвався Ворушинський. — Поламав комедію, і досить. Нам час іти.

— Атож, твоя правда, — погодився Іванов і вистрілив у мене.

Рашель: Сюрпризи й відкриття
26

Відколи батько й Анн-Марі пішли, ми з Олегом ще годину просиділи на дивані у вітальні, базікаючи про те про се. Хоч убийте, не пам’ятаю, про що саме, верзли всілякі дурниці, перестрибуючи з однієї теми на іншу. Та попри безцільність і пустопорожність нашої балаканини, мені було дуже добре. Так само, як із татом, коли наприкінці дня після вечері ми сиділи поряд, і я, схиливши голову на його плече, розказувала йому про свої справи, а він — про свої.

Щоправда, була й різниця. З батьком я почувалася тепло, спокійно й затишно. З Олегом мені було гаряче, ніби всередині мене палав вогонь. Замість спокою я чомусь хвилювалася, а до відчуття затишку додавалося легке, приємне збудження… Одне слово, я влипла. Причому капітально. Але, якщо міркувати лоґічно, це було неминуче, як схід сонця. Я й так уже дуже спізнилася, більшість моїх одноліток пройшли через це ще кілька років тому, ну а я була надто захоплена підготовкою до майбутньої кар’єри, щоб звертати увагу на хлопців. І ось тепер минуле наздогнало мене, причому в найневдаліший час, коли я виконувала відповідальне завдання і мені було не до любовних переживань…

Нашу бесіду перервала мелодійна трель — хтось дзвонив у вхідні двері. Я наказала домашньому комп’ютеру вивести картинку з ґанку, ввімкнувся вмонтований у стіну екран, і ми побачили двох несподіваних гостей — струнку дівчину з коротким волоссям і хлопця, на голову вищого від неї, у якого, навпаки, довге волосся було стягнуте на потилиці у хвостик.

— Аня, Сашко… — вражено промовив Олег. — Хай їм чорт! Що вони тут роблять?

І справді, перед нашим будинком стояли Аня Корейко й Сашко Кисельов. Обличчя в обох були схвильовані, губи нервово тремтіли. Раз за разом вони обмінювалися швидкими, нетерплячими поглядами.

— Ну ж бо! — почувся з динаміка напружений голос Ані. — Їх що, немає вдома? Паскудно…

І вона знову натисла кнопку дзвінка.

— Щось трапилося, — сказала я, встаючи з дивана. — Боюсь, якісь серйозні проблеми.

— Тоді чому вони не зв’язалися з нами як звичайно? — задумливо мовив Олег, підводячись слідом за мною. — Чи не могли?… Невже щось з Вейдером?

— Зараз з’ясуємо.

Ми пройшли з вітальні в передпокій, і я відчинила вхідні двері.

— Рейчел, Олеже! — полегшено вигукнула Аня. — Добре, що ви тут.