Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

Пересохлі губи Медеї ворушилися, шепіт ставав усе гучнішим і панічнішим, проте відповіді вона не отримувала.

— Я не розумію, — її брови вигнулись гнівно. — Так не мало бути. Пані директорко, Геката не могла мене зректися…

Вона розгублено задивилася вгору, наче намагалась подумки достукатися до покровительки.

Бліде обличчя Аматерасу — бездоганна маска — позбулось емоцій. Спалах інтересу розтанув, і проступила крига, ще міцніша, ніж до того, мовби підкріплена новим розчаруванням.

— Отже,

— Пані директорко… — почала була Медея, але верховна богиня Академії тільки махнула рукою, і медова патока скувала студентку, мов напівпрозорий саркофаг.

Несказані слова так і застигли на Медеїних губах. Рен хотіла втрутитися, хотіла заперечити: адже директорка сама ошукалася, сама вирішила, що наставниця Медеї — невідома, але така бажана для неї Герес. Утім, внутрішній голос підказував, що Аматерасу зараз не послухає нікого, а якщо й послухає — то не почує.

За кілька секунд саркофаг розсипався голками. Чаклунка осіла на підлогу — проте до неї вже йшла Нут.

— Заберіть її в госпіталь, якщо є така потреба, — безбарвним голосом мовила Аматерасу, навіть не дивлячись у бік студентки.

Вона сіла за стіл і опустила голову на руки. Нут допомогла Медеї звестися на ноги і шарпнула її до дверей, а тоді озирнулася на Рен і кивком наказала їй ушиватися теж.

Коли та вже стояла у дверях, директорка підхопила двома пальцями одну зі своїх шпильок і розітнула гострим кінцем, схожим на лезо, власну долоню. Зацебеніла кров.

— Бачиш, тече, Зеусу. Бачиш, я ще жива, — пробурмотіла вона стиха.

І Рен врешті зрозуміла, чому директорка така байдужа до всього довкола — адже її погляд бачив щось далеке й незриме. В Аматерасу теж була нездійсненна мрія.

445 рік 8 кроку Колеса Долі

Дівчинка розтерла по щоках сльози і закуталася в пальто. Воно було надто велике, а густе хутро на комірі кололо шию, але водночас дарувало відчуття безпеки. Адже відчуття безпеки критично потрібне, коли тобі десять років і ти певна, що тебе ненавидять. Дівчинка була переконана: близнючки повідомили їй про це щойно перед початком свята.

Старе горище — таємний сховок — було сховком ще й для безлічі поламаних речей, поношеного одягу і всього того, що люди прагнуть відкласти якомога далі й забути.

«Ти теж житимеш на горищі! Ти така страшна й незугарна! Воно й не дивина: який іще може мати вигляд донька мерзоти!» — шпикали близнючки.

«Ненавиджу їх…» — дівчинка згадала знущальні посмішки зведених сестер. Хоча насправді горище було її улюбленим місцем у домі — вона воліла б тут жити й ніколи не спускатися до них униз. Почувалася неоковирною, геть зайвою в цьому вилощеному домі, де зараз блискотить бенкет і гості примружують очі, аби видивитися «скандальне дитя», як її зве часом жінка батечка, коли разом зі своїми подругами п’є чай з ромом. Коли подруги розходяться додому, зникаючи у своїх лискучих машинах, жінка батечка зве її «донькою мерзоти», вихлюпує чай і додає рому з льодом.

«Мені й тут добре…» — дівчинка окинула поглядом улюблене горище. В око впала книга, яка не здавалась аж надто запилюженою та старою, тож не вписувалась у загальну картину.

Дівчинка стала навшпиньки і зняла її з полиці. Ні назви, ні автора на обкладинці, натомість повіяло солодким ароматом, а на дотик книга була мов давно втрачена, та люба серцю річ. Словом, не хотілося випускати знахідку з рук.

Дівчинка розгорнула її на випадковій сторінці.

— Ось ми й зустрілися знову, люба моя… — тихий голос пролунав з-поміж сторінок. Він аж ніяк не нагадував мелодії, якими дзвеніли музичні листівки Карлотти й Каталіни. — Не лякайся…

Голос був знайомим і водночас чужим. Від його звуку хотілось плакати й сміятися.

— Що ти таке?

— Твоя давня подруга. Твоя найкраща подруга.

— У мене немає подруг. Карлотта й Каталіна тільки знущатися вміють, а з іншими дітьми нам заборонено спілкуватися. Бо ми «дорогі спадкоємчики»…

— Не хвилюйся, сонечко. Ти просто забула мене… А ці Карлотта й Каталіна — вони тебе ображають?

— Вони мене ненавидять, — дівчинка не хотіла зізнаватися, та слова полилися самі собою. — Усі тут мене ненавидять — крім батечка. Я страшна, нечупара і… і донька мерзоти. Батько мав забути нас по маминій смерті, але натомість він забрав мене сюди і визнав «дорогим спадкоємчиком». Тепер мама Карлотти й Каталіни каже, що я забираю те, що належить їм…

— Які погані люди! — щиро обурився голос. — Хочеш їм помститися?

— Я не можу.

— Ще й як можеш. Ти дуже багато всього зможеш, якщо слухатимешся мене. А я зроблю так, щоб тебе ніколи не ображали… Спершу — почни читати цю книгу.

— А про що вона?

— Про чари, моя люба. Про вміння змінити все, що ти захочеш.

— Чари існують тільки в дитячих історіях.

— Перевіримо?

— Згода! — Дівчинка з готовністю подивилася довкола, наче очікувала на появу казкового дракона чи принаймні зграйки фей.

— Тоді мені потрібно трішки твоєї крові.

— Навіщо?

— Бо таке головне правило чаклунства: всі проблеми в світі можна вирішити, а ті, які не можна, — вирішуються за допомогою крові.

— Зараз… — Дівчинка повагалась, але тоді обережно розсікла вказівний палець об уламок скла, що лежав на столі. Темно-червоні краплі виступили на шкірі. — І що тепер?

— А чого ти хочеш?

— Щоб усі ці багатії, які тільки і вміють, що хизуватися та називати мене скандальним дитям, дуже пошкодували, що завітали нині на бенкет. Щось таке можна? — ні миті не вагаючись,