Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84 - Володимир Олексійович Кошута

Битися з фашистами. Роботів-вояків не обов’язково треба створювати штучно — історія з усією очевидністю довела, як і без усякої фантастики величезні маси народу віддавалися стихії беззастережного підкорення, загіпнотизовані демагогією далеко не фантастичних фюрерів! І може статися, що ані високорозвинене суспільство майбутнього (описане в повісті Стругацьких “Хлопчина з пекла”, 1973), ані всесильні інопланетяни (з оповідання Алана Кубатієва “Вітер і смерть”) не в змозі подолати дикуна, мозок якому роз’їла фашистська ідеологія. Подолати не фізично — морально… Огидний підліток із якоїсь космічної гітлерюгенд у Стругацьких, японський пілот-камікадзе у Кубатієва, — це теж живе нагадування про наше земне минуле.

Битися з Бомбою, нарешті.

…В рік першого супутника побачив світ роман Івана Єфремова “Туманність Андромеди” — перша значна книга, що малює оптимістичну панораму комуністичного майбутнього людства. Та не забувається й тривожна нота, що прозвучала на перших сторінках. Іскриста утопія розпочинається з епізоду, коли зореліт “Тантра”, чекаючи зустрічі з іншим кораблем, кружляє навколо мертвої планети. Тепер мертвої… Тривожний затакт, звичайно, не випадковий. Для чогось потрібно було письменникові, перш ніж здійснити мандрівку в світ, де забуте слово “війна”, зробити ось таке нагадування.

В англомовній фантастиці можна було б скласти непогану бібліотеку антиатомної фантастики з декількох сотень томів. У радянській літературі таких книг — одиниці; ніколи в ній не розписувалися жахи атомного апокаліпсису, відсутній, певна річ, і комерційний вал подібної продукції.

Захоплення антиутопією в її класичному вираженні (кінцева стадія соціального розпачу, чуттєвого смакування різноманітних “кінців світу”) радянська науково-фантастична література не зазнала, що цілком природно для літератури, яка стоїть на позиціях історичного оптимізму. Але оскільки цей оптимізм історичний, а не абстрактний, то такий же природний у радянській фантастиці жанр роману-попередження, який виховує у читачів почуття громадянської відповідальності. І за майбутнє теж.

Радянські письменники закликають не відводити погляди від проблем, а наполегливо шукають шляхи їх вирішення. Сказав же видатний майстер Леонід Леонов: “Літературу варто б навантажити набагато більшою роботою в розумінні всебічної розвідки майбутнього”. І ще на початку століття Лев Холстой писав у щоденниках: “Майбутнього немає. Ми самі робимо його”.

А якщо так, то й знати всі небезпеки, що загрожують майбутньому, ми просто зобов’язані. Лише віри в майбутнє без війн — недостатньо. І доки триває боротьба за нього, звучить сигнал тривоги.

Цикл творів Олександра Казанцева про долю гіпотетичної планети Фаетон, гостросюжетний роман Кіра Буличова “Остання війна” (1972), і, нарешті, багатоплановий твір братів Стругацьких — роман “Населений острів” (1970) — одне з найяскравіших у радянській літературі попереджень проти атомної війни… У всіх цих творах земляни майбутнього стикаються з наслідками катастрофи в космосі, на інших планетах. Не даремно ж космос називають найбільш давнім і надійним з усіх полігонів цієї літератури: чому б не випробувати там і надзброю — можливо, ц є переконає тих, хто сумнівається?

Однак дію не обов’язково виносити в космос. Автор філософсько-фантастичного роману “Легенда XX століття” (1969) Перч Зейтунцян вибрав головним персонажем реальну людину-Клода Ізерлі, командира екіпажу бомбардувальника, який скинув бомбу на Хіросіму. Під пером вірменського прозаїка наукова фантастика перетворюється в палкий заклик, крик хворої совісті віку. А Леонід Леонов, навпаки, написав фантастичну кіноповість “Втеча містера Мак-Кінлі” (1963) підкреслено саркастично, в жанрі політичного памфлету. “Маленькій людині XX століття”, що замислила була дременути в безпроблемне майбутнє, ядерна війна тільки примарилася; зате в циклі коротких оповідань-попереджень Іллі Варшавського про вигадану країну Донамаге війна відбулася насправді. Атомний гриб до небес став закономірним фіналом суспільства апатичних розледачілих “гвинтиків”, які переклали всі свої турботи, свій тягар відповідальності на машини або ж на чергову надлюдину… Як бачимо, приклади є.

І все ж радянських письменників-фантастів не поминає переконання, що подібні похмурі картини так і лишаться серед тих прогнозів, які ніколи не справдяться. І майбутні покоління дізнаються про війну тільки на шкільних уроках історії.

За оцінкою швейцарського експерта Жана-Жака Бабеля, людство за останні 6000 років пережило 14 513 війн, у яких загинуло 3640 мільйонів жителів Землі. В середньому по чверті мільйона людських життів за війну… Однак це середнє число вельми оманливе.

На талій кризі Чудського озера в знаменитій для свого часу січі полягло (страшно сказати!) декілька сотень людей, та й ті в переважній більшості потонули, проломивши кригу вагою обладунків. Вік був юний, тринадцятий… Через сім століть рахунок був інший: перша світова війна забрала близько 25 мільйонів життів, а друга — за часом удвоє коротша — майже вдвоє більше. Невідомо, чи зараховані до останніх 50 мільйонів жертв ті 100–140 тисяч японців, миттєво перетворені на попіл. Однією бомбою, серпневим ранком в останній день війни…

Жодна система нездатна прискорюватись безконечно, рано чи пізно настає межа, коли матеріал втомиться і зруйнується. Перший тривожний сигнал, що прискорення наближається до критичного — вибух над Хіросімою, — був заздалегідь передбачений науково-фантастичною літературою. А думки письменників-фантастів уже тривожать інші передчуття: скільки ще доведеться ось так передбачати?

Одержимих неронівським комплексом у наш час вистачає. Ось тільки які нові сірники потраплять їм до рук в недалекому майбутньому — бактеріологічна зброя, лазерна, генетична, геологічна?

У повісті Георгія Гуревича “Іній на пальмах”, що вийшла на початку 50-х років, мабуть, уперше прозвучала думка про те, що будь-яка по-справжньому глобальна зброя абсурдна саме через свою глобальність і виключає можливість воєнної переваги однієї із сторін. Розхитавши біо-, еко— і геосферу планети, людство ризикує накликати на себе сліпий гнів розтривоженої природи, а та, як відомо, не розрізняє “ваших” і “наших”.

Минуло двадцять років (повість Генадія Прашкевича “Світ, у якому я вдома”, 1972), тридцять (повість Євгена Велтістова “Ноктюрн пустоти”, 1982), а тривога звучить не вщухаючи. І якщо в першому творі йдеться про відвертих маніяків-нацистів, що заховалися після війни в Південній