Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков
Батрак не вмів танцювати. Але фея взяла його за руку, і миттєве чаклунство змінило настрій людини, з подивом відчув батрак невгамовну потребу веселитися. Забув він і про дім, і про сім’ю, так було добре, що ні про що й не думалось, тільки аби ще потанцювати з феями.
Проминула ніч. З першим ранковим променем веселощі урвалися. Всі запоспішали до Мерлінової скелі, де нараз утворилися досі невидимі двері. Батрак опинився в просторій залі. Тьмяно світили тонкі свічки. Феї вмостилися спати в нішах на своїх, мабуть, чарівних ложах, вкрившись зеленими покривалами. Батрак сидів у кріслі й захотів і собі подрімать. Але! Феї пробудилися й почали готуватися до трапези, поратися по господарству. Так минув день, і хтось взяв батрака за руку. Він обернувся. Перед ним була та сама фея, котру він бачив, коли копав торф. Зелена сукня, зелений пасок, черевички кольору весняної трави… Він відразу її впізнав.
— Минулого року ти зняв торф з даху моєї хати, — сказала вона, — але нині знову виріс торф’яний настил і вкрився травою. І тому можеш повернутися додому. Ти вже покараний. Але нікому не розповідай про те, що бачив у нас, адже ми займалися не тільки домашнім господарюванням. Чи не так?
Батрак кивнув. Зелені чоловічки справді були заклопотані різними незрозумілими справами, однак він ніяк не міг нічого до пуття збагнути.
— Клянешся? — запитала фея.
Чоловік поклявся, що мовчатиме. Двері тої ж миті прочинилися, і він побачив Мерлінову скелю. Поруч з ним стояв глечик з молоком. Той самий глечик, який він ніс додому вчора ввечері. Батрак підійшов до свого дому з тим глечиком. Постукав. Двері відчинив сивий чоловік. За ним вийшла Згорблена бабуся. Батрак подумав, що помилився, чого не трапляється! Обдивився. Це був його дім. Тоді він вирішив привітатися — і слова застряли у нього в горлі. Він раптом зрозумів: ця бабуся — його дружина, а сивий чоловік — його син.
Стара відразу впізнала його, але також не могла промовити й слова. А син мовчки дивився і довго не вірив, що це повернувся батько.
Таким було повернення з країни зелених чоловічків.
ДЕНЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Теплий погідний день. Прогулянка. І ось я в знайомій залі, де крісла завбачливо устатковані мікрофонами й телефонами. Переклад доки що не потрібний — я добре розумію англійських колег. Сьогодні їхній день. Проводжу поглядом ряд за рядом — Батурин з’явитися не зводили. Ввечері — неминуча зустріч у нього в номері. Розповідаю йому про птахів. Слухає, щось записує до блокнота. Запитує про скопу, є такий птах. Кожне перо в нього обведене яскравою білою лінією, на ногах біле пір’я, чепурний оселедчик на голові, світла грудка. Загальний фон оперення — коричневий. Вже 1916 року в Шотландії не залишилося жодної скопи. Але в п’ятдесят четвертому туди доставили пару птахів, і їхнє потомство розселилося. Сьогодні на симпозіумі про це розповідав Рой Денніс, мій колега орнітолог. Він же показував на карті, де гніздяться інші цікаві птахи: кулики-сороки, шотландські тетеруки, сипухи.
Я розповів, що на Далекому Сході мені доводилось зустрічати гнізда скопи. Вони майже завжди гніздяться на старих, напівзасохлих деревах-велетнях: дивовижну постійність уподобань виявляють ці птахи повсюди, де їх можна зустріти.
— Завтра їдемо на озеро.
— Я пам’ятаю.
Завтра — день екскурсій. Наша з Батуриним екскурсія найтриваліша. Там, біля озера, можна побачити скопу. Ще одна причина моєї згоди поїхати до озера. Першу причину — побачити чудо — поважною не назвеш.
Але про чудеса. Вони не така вже рідкість.
За словами Батурина, найнезбагненніше чудо полягає в тому, що саме на цьому острові були збудовані ті фабрики, які затим послужили прообразами для будівельників багатьох країн. Ми ніколи не згадуємо подробиць, які б вони не були вражаючі. Нам впереваж достатньо прізвища Джеймса Уатта та ще кількох імен. Батурин зробив паузу і показав на розкриту книгу на журнальному столику. Він її, мабуть, читав останніми днями. Саме так я пояснив для себе причину його екскурсу в історію туманного Альбіону.
Два з половиною століття тому головним будівельником британських доріг був такий собі Джон Меткаф, що замолоду брав участь в шотландському поході під прапорами герцога Кумберлендського. Достеменно відомо, що народився він 1717 року, що не мав освіти, яка б дозволяла проводити бодай прості розрахунки. Здавалось би, карта чи якийсь ескіз незамінимі у цій справі. Однак Джон Меткаф не користувався ні картами, ні схемами, ні малюнками. По тій причині, що він був цілком сліпий.
— Найнездаліше заняття для сліпого — прокладати траси й керувати будівництвом мостів та доріг, — не без подиву зазначив я.
— Так, проте… Цей учасник шотландської кампанії, авантюрист і торговець кіньми, обходив долини й гори, придумав навіть простий засіб укріплення торфовищ, його часто бачили з ковезкою у самих диких і неприступних місцях, де ще не ступала людська нога.
Чим не фантастична картина: сліпий з паличкою видряпується гірською кручею, щоб намітити маршрут, яким пройдуть зрячі. І той же сліпець переходить болота, досі такі небезпечні, аби визначити на двісті років наперед напрямки головних транспортних артерій Великобританії…
— Ніколи б не подумав…
— Я також. Чи не пора нам придивитися до життя, бути уважнішими до теперішнього і минулого? Маю на увазі не тільки цей острів.
— Але поясни, як же цей Меткаф примудрявся будувати дороги?
Він не міг і сам цього пояснити. Готував проекти й кошториси, утримував у пам’яті всі характеристики місцевості, всі цифри, що являлися до нього незрозумілим чином, доки він блукав пагорбами й долинами. А неграмотний Джеймс Бриндлі, під чиїм керівництвом проклали канал по акведуку? Цей знаменитий канал зветься Ворслеєвським. Він видавався сучасникам восьмим чудом світу. За Бриндлі почали