Простір Гільберта - Володимир Іванович Щербаков
— Гаразд, скажу. Розумієш, моя професія зобов’язує мене бути спостережливим… Так ось… Залишилося десять днів до казкової, здавалося б, події. А ти пам’ятаєш, що має статися сьогодні?
— Що ж?
— Але ж я тобі розповідав!
— А-а, здається, про квіти… Зачекай-зачекай, адже ми могли побачити їх! Так?
— Ні, не так… Доведеться тобі уважно прочитати відому тобі книжечку. За десять днів до появи Морег у хвилях озера з’явиться лише одна біла квітка. Там, на дні, Морег складає свій букет, і одна із квіток випливе на поверхню.
— Отже, вона збирає свій букет десять днів? Чи не забагато?
— Не забувай, що час там плине інакше. Це ж казка.
— Казка. Але ти говориш так серйозно, що в голові снується…
— Майже легенда! Адже ми не випадково приїхали сюди саме цього дня. Морег подарує свій букет томуі хто був сьогодні на озері.
— Ну, тоді даруй… Ще вчора це вважалося в нас із тобою просто прогулянкою.
— Сьогодні ця поїздка такою вже не вважається.
— Чому? Щось сталося?
— Та вже сталося… Я бачив цю квітку.
— Як це — бачив?
— Та ось так… Вона пливла там… Хоча, можливо, я й помиляюся. Сонце. Вода темна. І квітка у воді метрів за п’ятдесят від берега…
— І ти змовчав?
— Я б не втримав тебе… А втім, шкода, що ми поїхали так хутко. Але там, біля озера, я не надав цьому ніякого значення. І лише зараз до мене почав доходити зміст цього епізоду… Тільки зараз… Повір.
— Гаразд…
Минув день, сповнений турбот. За ним — і невловимий вечір. Опівночі, прислухаючись у своєму номері до стихаючого гамору чужого міста, я згадував озеро. Це чудово, що збереглися ще ось такі місця, де можна побачити дикі квіти, трави, хмарини, що віддзеркалюються в темній воді. Всі великі міста чимось схожі одне на одне в наш час швидкостей.
Після поїздки до озера в мені відбувалась якась внутрішня робота, ніби дійсно був ладен повірити легенді. Але навряд це відповідає дійсності. Як можна повірити милому жарту старого шкільного товариша, котрий, скільки в пам’яті, завжди був схильний до розиграшу. Але чомусь хочеться увімкнути торшер і розгорнути книгу. Непояснимо!
Він працює у корпункті в Лондоні. Я знав про це. Та сподівався побачити його після симпозіуму орнітологів. Зустріч була несподіваною. Він приїхав до Глазго тим же поїздом, що і я. Ми могли б зустрітися, скажімо, на лондонському вокзалі. Він радів цій зустрічі поблизу готелю на набережній Клайда. Справа не тільки в тім, що ми колись товаришували. Він журналіст. Отже, він зацікавлений, аби його матеріали про орнітологію, не вельми серйозну науку, були сучасними і не нагадували б статті з енциклопедії, що нерідко трапляється. Із преси візьмеш небагато: орнітологія не користується ані популярністю, ані навіть відносною відомістю. Чи цінуємо птахів у наш час надзвукових швидкостей?
— Привіт… Ти мені розповіси, що ж там буде цікавого, — Батурин простодушно усміхнувся.
— А сам не хочеш розібратися? Це ж так просто: у кожного птаха — два крила, ліве й праве, дві лапи й голова… Давай я розповім тобі все детально за чашкою кави? Гаразд?
Ми зайшли в номер із зеленими шторами й зеленими фіранками на вікнах, з зеленим синтетичним килимом на підлозі. І він раптом мовив загадкову фразу англійською мовою:
— Це схоже на країну фей.
— Що схоже? — поцікавився я.
— Все. У країні фей носять вбрання кольору трави, килими й фіранки там також зелені. Казки, певна річ, ти їм не віриш.
— А ти?
І тоді він неохоче, з паузами, немов заздалегідь знав, що я не повірю, розповів історію, пов’язану з озером та фермерським будинком на березі. Придивляючись до нього, вслухаючись у дивні слова, я зробив відкриття: він ставився до історії мало не серйозно.
Він, виявляється, почитує казки про фей. Гомер відкрив археологові-любителю Шліману шлях до Трої. Саги розповідали про відкриття Америки вікінгами. Чому ж казки про фей досі вважають вимислом? Незрозуміло. Вони логічніші, аніж епос Гомера, й значно правдоподібніші. Спочатку вони допомагали Батуринові опанувати тонкощами англійської. Допізна він читав при світлі зеленого торшера. Коли засинав, снилося йому щось подібне. Феї снилися. Вранці, усміхаючись, він пригадував інколи ті сни в найменших подробицях. А одного разу його мовби обпекло. У казці про Морег він не все зрозумів. Та сон допоміг — і несподівано для себе він продовжив казку. Він запевняв, що від цього вона стала правдоподібнішою. Він нічого не змінив в оригіналі — лише додав подробиці, яких бракувало. Бракувало… Коли він зрозумів це, то сів за письмовий стіл… Точнісінько так записав він і історію, що продовжувала дивовижні зустрічі туристів з феями в замку Данвеган.
ЛЕГЕНДА
Що ж, це навіть цікаво, прочитати на ніч казочку.
Це сталося не так вже й давно в районі літніх пасовищ, де стояли хижки й будинки горян-фермерів. Мак-Грегор — звали одного з них. Морег була його донькою. У заростях вересу біліло помешкання, двері якого ніколи не зачинялись. Славна це була хижа — в ній вистачало місця для вогнища та двох крихітних кімнатин, які оживали, тільки-но Мак-Грегор з донькою приводили до озера своїх овець. Внизу, під горою, стояли густі трави, серед білого теплого каміння дзюркотів