Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

Маша була з ним така лагідна, так прилащувалася, розумніша за матір. За це він любив її і жалів, але тільки наставав ранок — так і шукав, куди б гайнути.

Маша служила, приносила додому пайки. Грошей у них часто зовсім не було. Гусєв хапався то за одне діло, то за друге, але скоро кидав. «Старі люди розповідали — в Китаї є золотий клин, — казав він, — клина такого там, либонь, нема, але земля справді нам ще невідома, — піду я, Машо, в Китай, подивлюся, що там і як».

З тугою, як смерті, ждала Маша тої години, коли Гусєв піде. Нікого в світі, окрім нього, у неї не було. З п’ятнадцяти років служила — була продавщицею в магазинах, касиркою на невських пароплавчиках. Жила самотньо, невесело.

Рік тому, на свято, познайомилася з Гусєвим у парку на лавочці. Він спитав: «Бачу, самі сидите, дозвольте з вами провести час — одному сумно». Вона глянула — обличчя славне, очі веселі, добрі і — тверезий. «Нічого не маю проти», — відповіла коротко. Так вони й гуляли в парку до вечора, Гусєв розповідав про війни, набіги, перевороти, — таке, про що ні в якій книжці не прочитаєш. Провів Машу до квартири і відтоді почав до неї ходити. Маша полюбила його, і вони стали жити разом.

Чайник закипів. Маша зняла його і знову затихла. Вже давно їй здавалося, що за дверима, в порожній залі, щось шарудить. Було так сумно, — не дослухалась. Але зараз — виразно чути — хтось човгав.

Маша хутко відчинила двері і визирнула. В одне вікно до зали пробивалося світло вуличного ліхтаря, слабо освітлюючи пухирчастими плямами кілька низьких колон. Між ними Маша побачила сивого зігнутого дідуся, без шапки, в довгому пальті, — він стояв, витягнувши шию, і дивився на Машу. У неї підломилися ноги.

— Вам чого тут треба? — спитала вона пошепки.

Дідусь витягнув шию і так дивився на неї. Посварився вказівним пальцем. Маша рвучко зачинила двері, — серце шалено калатало. Вона прислухалася — кроки тепер віддалялися: дідусь, видно, йшов парадними сходами вниз.

Незабаром з другого боку зали почулася швидка, тверда хода чоловіка. Гусєв зайшов веселий, вимазаний у кіптяві.

— Злий-но, вмиюся, — сказав він, розстібаючи комір, — завтра їдемо, прощавайте. Чайник у тебе гарячий? Це славно. — Він вимив обличчя, міцну шию, руки до ліктя, витираючись, скоса глянув на дружину. — Годі тобі, не пропаду, вернуся. Сім років мене ні куля, ні багнет не могли знищити. Моя пора ще далеко, — позначку не зроблено. А вмирати — все одно не викрутишся: муха на льоту зачепить лапою — брик і вмер.

Він сів до столу, почав облуплювати варену картоплю, розламав її, вмочив у сіль.

— На завтра приготуй чисту білизну, дві зміни, — сорочки, підштаники, онучі. Мильце не забудь, шильце та мильце. Ти що — знову плакала?

— Злякалася, — відповіла Маша, одвертаючись. — Якийсь дід увесь час ходить, пальцем насварився. Альошо, не їдь.

— Не їхать через те, що старий пальцем насварився?

— На нещастя він насварився.

— Шкода, що їду, а то б я з цим дідуганом серйозно побалакав. Це неодмінно хтось із колишніх тутешніх блукає по ночах, нашіптує, виживає.

— Альошо, ти повернешся до мене?

— Сказав — вернуся, значить, вернусь. От неспокійна яка!

— Далеко їдеш?

Гусєв свиснув, кивнув на стелю і, всміхаючись очима, налив гарячого чаю в блюдце.

— За хмари, Машо, лечу, наче оця жінка.

Маша тільки голову похилила. Гусєв позіхнув, почав роздягатися. Маша нечутно прибрала посуд, сіла штопати шкарпетки, не підводила очей. А коли підійшла до постелі — Гусєв уже спав, поклавши руки на груди, спокійно закривши повіки. По Машиних щоках текли сльози, такий дорогий він був їй, так журилася вона за його бентежним серцем: «Куди летить, що шукає?»

На світанку Маша встала, почистила чоловіків одяг, склала чисту білизну. Гусєв прокинувся. Напився чаю, — жартував, гладив Машу по щоці. Лишив грошей — велику пачку. Взяв на спину мішок, постояв у дверях і поцілував Машу.

Так вона й не дізналася, куди він їде.

На пустирі перед майстернею Лося почали збиратися люди, йшли з набережної, бігли від Петровського острова, юрмилися купками, поглядали на невисоке сонце, що пустило крізь хмари широкі промені. Починалися розмови:

— Чого це люди зібралися — когось убили?

— На Марс зараз полетять.

— Оце дожили, цього ще бракувало.

— Що ви патякаєте? Хто полетить?

— Двох бандитів з тюрми взяли, запакують їх у стальну кулю і — на Марс, для дослідів.

— Годі вам брехати!

— От сволота, людей їм не шкода!..

— Тобто кому це — «їм»?

— А ви, громадянине, не прискіпуйтеся!

— Звісно, знущання.

— Ну й дурні люди, боже мій!

— Чого люди дурні? Звідки ви взяли?

— Вас би самого послати за такі слова.

— Перестаньте, товариші. Тут справді історична подія, а ви чорт знає що мелете.

— А з якою метою на Марс посилають?

— Пробачте, щойно тут один казав: вони тільки агітаційної літератури двадцять п’ять пудів завантажили.

— Це експедиція.

— По що?

— По золото.

— Цілком правильно — для поповнення