Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін
“Всі ці проекти подорожі по Всесвіту — за винятком польотів всередині сонячної системи — варто викинути в кошик на сміття”.
Ого, як енергійно! “Радіоастрономія і зв’язок через космічний простір” Парселла. Гаразд, візьмемо щось інше.
“Неможливо обминути ці труднощі, і нема ніякої надії подолати їх…”
Це монографія Хорнера про міжзоряні перельоти. А ще? Фантастичний роман.
“При велетенському розриві у часі втрачається сам сенс польотів: астронавт і планета починають жити відірваним, марним одне для одного життям”.
— Підбадьорююче читання. Навіщо ти це колекціонуєш?
— А як же? — дивується Антена. — Потрібно знати, як міркують інші…
Міркують! Мене в таких романах дратує, що там якраз не міркують. Автор довго запевняє, що ось академік А. надгеніальний, а професор Б. надмудрий, потім воли починають розмовляти — і що це за наївне базікання!
— Тут є свої труднощі, — каже Антена. — Сучасник Едгара По міг повірити у повітряну кулю на дві тисячі осіб і не повірив би в літак. Бачиш, які хитрощі…
Я машинально перебираю книги. “Чорна хмарина” Хойла.
“Мало цікавого можна придумати, наприклад, про машини. Очевидно, що машини і різноманітні прилади будуть з часом ставати дедалі складніші й досконаліші. Нічого несподіваного тут нема”.
Хойл вважає, що це аксіома: нічого несподіваного у розвитку машин не передбачається.
— Ти пошукай ось там, — Антена показує на верхню полицю. — Погортай Сергійкову книгу; він за неї доктора дістав. Нічого не можна зрозуміти — латина і все таке інше. Майбутнє світило хірургії. Там і обидві твої книги.
* * *Антена вчився з нами лише рік, а пам’ятає майже всіх; цього я не чекав.
Отже, Сергійко став доктором. Чудово! Зцілитель і захисник бродячих собак нашого району…
Не так просто добратися до верхньої полиці, вона під самою стелею. Я лізу на підвіконня — і бачу мікроскоп. Вій стоїть у самому кутку, за книгами. Добрий старий мікроскоп, подарований Антені чотирнадцять років тому.
Тоді, коли ми розсипали приймачі і через це зірвалися уроки, завуч виголосив гучну промову. В ній згадувалися четвірки з поведінки і було намальовано досить переконливу картину нашого похмурого майбутнього. На закінчення завуч заборонив Антені робити маленькі приймачі. “Ми обладнаємо для тебе герметичний закуток у майстерні, — пообіцяв завуч. — Там, будь ласка, роби що хочеш, а без спецумов дозволяю збирати лише великі приймачі. Завбільшки з книжкову шафу, не менші”.
З того часу Антена почав якось дивно поглядати на книжкові шафи. На автобуси і тролейбуси він також дивився дивно. А одного разу я помітив, як він зачудовано розглядає висотний будинок на площі Повстання.
Якось, коли ми поверталися зі школи, Антена промовив:
— Знаєш, можна виліпити такий великий приймач, що він одночасно виявиться і найменшим.
Я вирішив, що Антена винайшов надувний приймач. Справді, чому б при появі завуча не збільшувати розміри приймача?
Ми прийшли до Антени додому, і тут виявилось, що справа не в надувних приймачах. Антена вийняв з кишень свій радіомотлох, попорався хвилин двадцять, потім оголосив:
— Зараз ти сидиш всередині трилампового приймача. Кинь книжку, адже це така мить…
Він був дуже задоволений з себе, а те траплялося рідко.
— Ось, квартира замість коробки. Обидві кімнати, кухня і ванна. Це дуже просто. Були б лампи і дріт, схему можна зібрати з будь-яких предметів. Бачиш квіткові горщики? Вони замість опорів…
І я зрозумів, що Антена не жартує. Приймач насправді великий, а місця не займає. Щоправда, звук був якийсь скрипучий. Антена бігав по кімнатах, розтягував дріт, виймав продукти з холодильника, який також входив у схему…
Ми не стали готувати уроків, а вирішили поблукати містом, і Антена вигадував усілякі приймачі. За ідеєю, твердив він, можна зліпити приймач з будь-чого. Спочатку він прикидав, чи вдасться пристосувати для приймача шкільне приміщення. Тут, одначе, виникли труднощі з дахом. Антена сказав, що він зроблений не з того матеріалу і взагалі краще використати більші об’єкти. Ми пішли до метро — підбирати придатний мікрорайон. Але дорогою Антена заявив, що нічого не вийде: від транспорту і взагалі від ліній електропередач буде безліч перешкод. Ми трохи посиділи в садочку, і Антена, щоб розвіятись, зробив приймач з чотирьох берізок, двох лавок і квіткової клумби.
— Це все-таки більше за книжкову шафу, — сказав він. — І взагалі дрібниця, протримається до першого дощу. Або до ранку. Роса вранці буде. Давай послухаємо спортивні вісті.
* * *Антена сидить на низенькій лавочці в кінці коридора під вішалкою. В руках у нього щось на зразок мікророяля: чорна плоска скринька з маленькими білими клавішами. В протилежному кінці коридора, на підлозі, чайне блюдце з сірим, як попіл, порошком. З порошка стирчать три короткі мідні дротики. На порозі, вичікувально дивлячись на блюдце, стоїть худий подряпаний кіт.
— Дистанційне годування диких звірів? — запитую я.
— Так, звірів, — машинально відповідає Антена. Він старанно натискує на клавіші: так початкуючий піаніст розігрує гами.
Сірий порошок на блюдці ворушиться, повзе вгору по дротинах, і вони відразу стають схожі на вузлуваті корені… Корені швидко зростаються, створюючи якусь фігуру. Ще мить, порошок завихрюється і застигає.
На блюдці стоїть ведмедик.
Я беру статуетку в руки, у неї тверда жорстка поверхня. Всередині статуетка порожня, це відчувається з ваги.
— Поклади, ще не все…
Я кладу ведмедика на блюдце. Антена натискує на клавіші — і ведмедик розсипається: знову жменя сірого порошку і три короткі мідні дротини.
— А зараз буде осел, — урочисто оголошує Антена. — Тобто не осел, а такий невеличкий ослик.
З’являється ослик. Досить схожий.
— Поки що лише дві програми, — зітхає Антена. — Взагалі ж це буде цілий набір: Вінні-Пух, Кролик, П’ятачок, Тигр тощо. Поки ось випускаємо ослика Іа… Можна ще примусити його ходити. Щоправда, ходить він погано.
Сірий ослик, кумедно погойдуючись,
