Зустріч з тайфуном - Юрій Нікітін

Я досить добре уявляю труднощі, пов’язані з машинним прогнозуванням. Скажи хтось інший, що така машина вже існує, я сприйняв би це як жарт. Але Антені важко не вірити.

Я йду просити чаю: у цій холодильній фірмі чай поза законом. Здається, дівчата мають Антену за якогось видатного спортивного діяча. Вони вмикають програвач, а в нас на столику з’являється гарячий чай і домашнє печиво.

Таке печиво я їв в Антени, коли в нього був день народження. Ми всім класом подарували йому мікроскоп. Не зовсім новий (ми купували його в комісійному), але дуже показний, з трьома об’єктивами на турелі. Антена був надзвичайно задоволений мікроскопом і весь час намагався пояснити нам, що розміри приймачів і контрольно-вимірювальної апаратури мусять за ідеєю наближатися до нуля. Його ніхто не слухав, ми танцювали.

Напровесні він почав збирати надзвичайно маленькі приймачі, ми їх називали мікробними. Приймачі були не більші від макових зерняток і ловили лише Москву. Коли їх клали в порожню сірникову коробку і, відкривши, настроювали її на резонанс, звук ставав досить гучний.

Якось Антена приніс сірникову коробку, наповнену мілімікронними приймачами, і ми ухитрились їх розсипати. Всі кинулись розглядати, Антену штовхнули. Коли коробка упала, вітер підхопив приймачі, вони відразу полетіли. Немов хтось дмухнув на кульбабу. Ми почали зачиняти вікна. Першої миті ми навіть не зміркували, що приймачі працюють і звук стає чомусь гучніший… Скандал був величезний.

— …Прогнозування практично, як правило, розраховують на щасливу криву. — Антена креслить на столі лінію, яка підіймається вгору. — Звичайно, люди, котрі займаються прогнозуванням, знають, що мусять бути стрибки. Але передбачити їх (терміни, величину і таке інше) не можуть. Тому практично прогнозування провадиться у вигляді щасливих безперервних кривих. А розвиток — у широкому значенні — йде інакше: крива, розрив, стрімкіша ділянка, яка відповідає появі чогось принципово нового, потім знову розрив, і знову крива йде ще стрімкіше. Складання далеких прогнозів дуже важке. Без машини не обійдешся. Людині доводиться мати справу з велетенським обсягом інформації, долати безліч звичних уявлень. Пам’ятаєш, як Едгар По змальовував майбутнє повітроплавання? Величезна повітряна куля на дві тисячі пасажирів… Дуже характерна помилка. Ми мимоволі часто прогнозуємо кількісно: збільшуємо те, що вже є. А треба передбачити нову якість. Треба знати, коли вона з’явиться і що дасть. Згода?

Я відповідаю, що так, згода, і запитую, чому він працює на заводі іграшок.

— Викладай, що трапилось?

— Нічого. Нічого особливого. Вчився в аспірантурі. Потім залишив. А на заводі… Що ж, на заводі добре. Робота цікава. І потім мотлоху там сила-силенна, — він пожвавішав, — можу брати все, що треба.

Ясно. Цей добряга одержав звалище і щасливий. Я візьму Антену в свою лабораторію. Ну звичайно! Як я про це відразу не подумав?

— Отже, ти працюєш дома?

— Так навіть зручніше. Ніхто не заважає…

Він багатослівно змальовує перевагу роботи в домашніх умовах. Не знаю, на кого я більше сердитий — на Антену чи на тих невідомих мені людей, які зобов’язані були розгледіти його талант.

— Збирання прогнозуючої машини дома. Двадцяте століття. Дикун!

— Адже вона не дуже складна. Ось розробити алгоритм було дійсно важко, а машина… За ідеєю перша машина завжди проста. Ускладнення починаються потім. Знаєш, перший радіотелескоп у Гарварді змайстрував тесляр з дошок, і коштувало це всього-на-всього чотириста доларів. А перші обчислювальні машини було зроблено з дитячого “Конструктора”… Взагалі це не має значення. Ми якось плутано розмовляємо, адже я ще не сказав основного. Розумієш, яка пригода: я розв’язав на машині іншу задачу, зовсім іншу. Але відповідь, здається, підійде і для твоєї проблеми.

— Яку задачу ти розв’язував?

— Бачиш, машина в мене невелика. Я втис її в одну кімнату… З самого початку довелось ліпити машину стосовно до питання, яке мене цікавило. Елементи пам’яті дуже місткі, на біоблоках, кращі з існуючих, з готовою інформацією. І все одно на шістнадцяти квадратних метрах багато не розмістиш. Звідси вузька спеціалізація: машину розраховано лише на одне питання. Влітку я почав її розбирати…

— Стій. Яке питання ти поставив машині?

— Бачиш, — Антена мнеться, зазирає мені у вічі, — я довго вибирав, ти не вважай, що це фантазування, я шукав вузлову проблему.

— А конкретно?

— Проблема повернення. Польоти до зірок. Ну, ти мусиш знати. Класична проблема повернення: на кораблі збігло п’ять чи десять років, а на Землі — сто або двісті. Повернувшись, люди потрапляють в інший світ: їм важко, може, навіть неможливо жити в цьому світі. І потім вони прибули з відкриттями, які на Землі вже давно здійснили без них. Польоти втрачають сенс.

— Класична проблема повернення. Припустимо. Але чому нею треба займатись одинцем?

— А що тут робити колективу? Ну що робив би інститут?

— Влаштовують же на цю тему конференції…

— Ні, ти сплутав: були конференції з міжзоряного зв’язку. А перельоти на міжзоряні дистанції вважаються нездійсненними. Практично нездійсненними. Про що ми говоримо! Нема жодного інституту, жодної лабораторії, жодної групи, які спеціально займалися б цією проблемою. Та й як займатися? Спочатку потрібно знайти якісь опорні ідеї. Знайти, розвинути, довести, що це не марення…

— Ти можеш працювати над іншою проблемою, а у вільний час…

— Ні! — Антена заперечливо змахує руками. — Не можна відхилитися, треба думати на повну потужність.

В автобусі, на спітнілому віконному склі, Антена креслить схему, пояснюючи будову своєї машини. За вікном миготять пригашені снігом нічні вогні, і від цих вогнів, від їхнього руху схема здається об’ємною, діючою, живою.

Тепер я не маю сумніву в машині. Незрозуміло інше: якщо машину було зібрано, якщо вона працювала, чому про це ні гу-гу?

— А як же? — дивується Антена. — За ідеєю і мусить бути тихо. Ну, уяви собі початок століття. Авіація робить перші кроки. Незграбні літаки нарешті підіймаються в повітря… Уявляєш, на загальне захоплення вони