Замирення - Джефф Вандермеєр

Дитина насупилася — та так потужно, що він відчув це потилицею.

— Вже й не знаю.

Сол глянув на дівчинку й побачив, що та перестала скакати зі скелі на скелю, надумавши, певне, що повихитуватися на небезпечно гострому зазубні цікавіше. Від того видовища йому аж замлоїло під ложечкою, дарма що він знав: вона нізащо не послизнеться. І не раз, і не два йому здавалося: от зараз підсковзнеться — і… Та хоч би скільки умовляв її: не чини так! — вона його мов і не чула.

— Ба ні! — заявила Ґлорія, знову підхопивши нитку розмови. — Я гадаю: це таки має значення.

— А я на одну восьму індіанець, — відказав дорослий. — І я тут мешкав. Принаймні частина мене жила тут.

Ну, це туди-сюди. Один далекий родич і справді сказав йому, що вакується місце маякового доглядача, але, крім нього, більш ніхто на цю роботу й не претендував.

— То й що з того? — мовила мала кізка, перестрибуючи на іншу гострозубу скелю; на мить замахала, шукаючи рівноваги, руками, а Сол, із того перестраху, підступився на кілька кроків ближче.

Чимало забирала вона в нього часу, й Сол сердився, але прогнати її геть досі так і не спромігся. Її тато жив десь у серединних штатах, а матінка гарувала на двох роботах у бунгало трохи вище на березі. Матері доводилося принаймні раз на тиждень їздити автівкою до далекого Блікерсвілля, й чи не здавалося їй, що її дитинка може, час від часу лишаючись сама-одна вдома, давати сама собі раду. Якщо маячний доглядач ще й малу Ґлорію в такий день догляне. А той його маяк мов магнітом притягував дівчинку, й доглядачеві годі було відбрикатися від того магнетично-маячного впливу на неї своїм нудним хазяйнуванням у повітці й походами з грабаркою до компостної купи.

Та й узимку Ґлорія частенько байдикувала самотою — вешталася по замулених заплавах, отуди недалечко на захід: то поколупається истиком у нірці краба-скрипаля, то поженеться за напівприрученою ланню, то постежить зі схованки за койотом, а то й зливу спокійно витримає, от ніби яку зливову таємницю розгадати хоче. Чим би дитя не бавилося, аби тільки воно не нудьгувало.

— А що то за дивні люди обходять нас оно звідтіля? — раптом запитала дівчинка.

Розсмішила його цим запитаннячком. Та хто тільки не ховався, не переховувався на цьому Богом забутому узбережжі! Й він, Сол, у їх числі. Дехто переховувався від уряду, дехто — від самого себе, а ще хтось — від покинутої дружини. Кілька душ вірило, ніби тут вони створюють свої власні суверенні Штати. Двоє-троє, можливо, були без права на проживання в країні. Таки-так, люди й тут запитували, то се, то те, але хто б і сподівався почути, на цьому безлюдді, бодай від кого чесну відповідь. Дотепно відповіли тобі? Ото й добре.

— А це ти про кого саме питаєш?

— Про отих, що з люльками.

На мить Солові уявилось, як Генрі з Сюзанною гасають берегом і смокчуть люльки, задихаючись тютюновим димом.

— З люльками? Та ні, то ніякі не люльки, а щось інше.

Там воно щось більш схоже на просвітчасті протимоскітні скрутні. Ще того літа він був дозволив Світловій Бригаді лишити їхні ті скрутні в задвірковій комірчині на першому поверсі, на кілька місяців. І як воно, це дівчисько, в біса те розгледіло?

— То хто ж вони? — доскіпувалася дівчинка, ловлячи рівновагу вже на двох гребенях, а це принаймні дозволяло Солові знову зітхнути вільніше.

— Вони з того острова, що ген там, біля узбережжя.

І він таки не збрехав, бо ж їхня база й досі розташовувалася на Острові Кораблетрощ, де їх товклося десятки душ, справжнісінька кроляча колонія. «Щось там випробовують!» — подейкували в сільському шинку, де щиро любили почути добрячу бувальщину. Начебто якісь приватні, схвалені урядом дослідження з метою подальшого читання лекцій. Хоча ходили й такі чутки, які натякали, що НСБ займається й куди моторошнішими пошуками, а не просто пшиками. Що ж ті чутки породжувало? Чи то методичність, скрупульозність декого з них — а чи недбальство інших? А можливо, то просто парочка підпилих абшитників-відставників вивалилася зі свого будиночка на колесах та й дала язикам волю, розпасталакалася?

Як по правді, то Сол не знав, чим ті займаються там, на острові, а чи що ця юна парочка намислила робити з тим обладнанням, яке повкидали на перший поверх. Не відав навіть, що роблять Генрі з Сюзанною наразі на горішньому поверсі маяка — ось цієї миті.

— Мене вони не вподобали, — сказала дівчинка. — Та й мені вони не до вподоби.

Від цих її слів Сол захихотів. Надто розсмішило його, як виклично, згорнувши руки на грудях, вона зробила цю заяву: от ніби то були якісь її вічні-закляті вороги.

— Ви смієтеся з мене?

— Та ні, — сказав маячний доглядач. — Не з тебе. Ти цікава, допитлива дівчинка. Допитуєшся, запитання ставиш. Отому ти й не сподобалася їм. Оце й уся справа.

Люди, що ставлять запитання, не надто люблять, щоб і їх про щось питали.

— А що поганого в тому, що хтось допитується, запитання ставить?

— Та нічого поганого.

А це ж таки геть погано. Коли вже запитання вдерлися, залізли тобі в голову, все, що ти знав певного, робиться непевним. Запитання торують шлях сумнівам. Це казав Солові його батько. «Не дозволяй, щоб тебе розпинали запитаннями. Вони ще й запитань тобі не поставили, а ти вже, бува, даєш їм відповіді!»

— Але ж і ви допитливий чоловік! — сказала Ґлорія.

— А чому ти кажеш таке?

— Тому що ви стоїте на варті світла. А світло — воно ж усе бачить!

Можливо, світло й справді все бачить, а от він забув кілька останніх справ, які б затримали його надворі, за межами маяка, надовше, ніж йому хотілося б. Попхав грабарку чимближче до фургончика «світляної бригади». Бо відчув якусь невиразну тривогу, от ніби йому негайно й неодмінно треба глянути, як там Генрі з Сюзанною. Що, коли вони назнали ту ляду й укоїли щось дурисвітське? А що ж саме? Ну щось таке, ніби попадали туди та й скрутили собі ті свої химерні шийки. І тут він задер голову й подивився на верхівку маяка, а там Генрі! Витріщився на Сола з тієї висоти, з-над поруччя. Від цього видовища доглядач почувся так, ніби його пошили в дурні. От мов до параної дійшов. Генрі махнув йому рукою — а чи який інший жест зробив? А сонце як сліпить! Відчувши запаморочення,