Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

— Здається, Ціолковського, — відповів я.

— «Здається»! — сердито повторяв лікар. — Не здається, а так воно і є. А надшвидкісний реактивний поїзд? А цільнометалевий дирижабль? Все його спадщина. І ракету, яку ви бачили, за його планом зроблено, і Зірку теж. Ось чому і КЕЦ. «Костянтин Едуардович Ціолковський» — КЕЦ. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів я. — А що це за Зірка Кец?

— Штучний супутник Землі. Надземна станція, лабораторія і ракетодром для ракет далекого міжпланетного плавання. Та ви ж самі повинні знати, якщо приїхали в місто Кец, — сказав лікар і замовк.

Вже давно я не спав так міцно, як цієї ночі. І спав би, мабуть, години до дванадцятої дня, якби Тоня не розбудила мене о шостій ранку. Вона не хотіла пропустити часу, коли робітники й службовці йдуть на роботу. Найкращі години для розшуків.

Мені знову довелося взятись за свою роль шукача.

— А чому б вам не звернутися в довідкове бюро і спитати, чи не проживає в місті Палій?

— Наївне питання, — відповіла Тоня. — Я справлялась по телеграфу ще з Ленінграда. Ні на Землі, ні на Зірці Кец Палія немає… Ви знову дивитесь по дахах!

— Мене цікавлять ці плоскі, блискучі дахи.

— Вони відбивають занадто палюче проміння сонця. Частина дахів — фотоелементи. Тут, в Кеці, широко використовують сонце як джерело енергії. Використовують і вітер, і гірські потоки, — вона вже про все встигла дізнатися.

Ми йшли монолітним бруком. Сонце світило нестерпучо, але мене морозило і дихати все ще було важко. Льодовики блищали.

Показався невеликий садок — виплід акліматизації місцевих садівників. До побудови міста Кец тут, на висоті кількох тисяч метрів, не було ніякої зелені, ніяких рослин та злаків.

Біля групи чагарників — зелена лавка. Прекрасний спостережний пост. Я був уже втомлений і запропонував посидіти. Тоня згодилась.

Повз нас проходили робітники і службовці. Вони голосно розмовляли, сміялись, очевидно, добре акліматизувались. Проїхав автомобіль, за ним другий, третій. В середній машині я помітив молодого чоловіка з чорною бородою.

— Це не він? — спитала Тоня, яка не пропускала жодного чорнобородого.

— На цей раз, здається, він! — відповів я.

Тоня рвучко підвелась, вхопила мене за руку і потягла.

— Швидше, швидше! Автомобіль їде на ракетодром. Невже ми випустимо чорнобородого? І як на те, поблизу ні одного таксі!

Ми побігли на гору. Я задихався. Знову занудило. Крутилась голова, ноги й руки тремтіли. На цей раз і Тоня, певно, почувала себе погано, але все-таки бігла. До ракетодрому не близько. Не менше як півгодини такої гонитви. Чи стане сил?.. Я підбадьорював себе тим, що це останній іспит. Знайду чорнобородого, і нехай Тоня робить, що хоче. Моя роль буде закінчена. У Вірменію, у Вірменію! Я ще встигну приїхати на збір урожаю.

Ми бігли вже хвилин з двадцять, поки побачили вільний автомобіль, що їхав нам назустріч. Він, мабуть, повертав з ракетодрому.

Тоня, боячись, що таксі проїде мимо, загородила путь, широко розставивши руки. Машина круто спинилась. Шофер дивився на нас з непорозумінням. Я майже впав на сидіння, поспішаючи зайняти машину.

— На ракетодромі Летіть стрілою! — звеліла Тоня таким владним тоном, що шофер, не кажучи й слова, завернув назад і помчав.

Дорога була прекрасна. Ми швидко залишили за собою останні будинки. Перед нами, як на долоні, розкинувся ракетодром. На широкій «залізничній» колії лежала ракета, формою схожа на велетенського сома. Біля ракети комашіли люди. Раптом завила сирена. Люди поспішно відбігли вбік. Ракета поволі рушила рейками. Вона набирала швидкості, як трамвай, за допомогою електричного струму, ще не пускаючи в хід вибухувачів. Дорога здіймалася вгору градусів на тридцять. Коли до кінця путі лишилось не більше як кілометр, з хвоста ракети вихопився величезний сніп полум’я. Клуби диму обгорнули ракету. Слідом за тим долетів звук оглушливого вибуху. Ще через кілька секунд нас обдало такою сильною й теплою повітряною хвилею, що ми похитнулись.

Ракета, залишаючи за собою довгу низку димових клубів, знялася в повітря, хутко зменшилася до чорної цяточки і зникла в блакитному небі. Вітер поволі зносив убік димовий слід, — все, що від неї залишилось.

Ми під’їхали до ракетодрому. Я почав оглядати людей, які залишились на ньому, з неменшою увагою й інтересом, ніж Тоня.

На жаль, чорнобородого серед них не було…

Тоня перебігала від групи до групи людей і питала:

— Скажіть, товариші, ви не бачили молодого чоловіка з чорною бородою?

Люди переглядались, посміхались.

— Це, мабуть, Євгеньєв, — сказав чоловік у білому шоломі і білому шкіряному костюмі.

— Звичайно, Євгеньєв. Іншого чорнобородого у нас сьогодні не було, — потвердив другий.

— Де ж він? — схвильовано спитала Тоня.

Чоловік підняв руку вгору.

— Там. Перетинає стратосферу. По дорозі до Зірки Кец.

— Якщо вже не в безповітряному просторі, — сказав перший, глянувши на хронометр.

Тоня раптом похитнулась. Я підхопив її під руку. Її обличчя було бліде, очі тьмяні. Я довів її до таксі.

— Їдьмо швидше в готель, Тоню! Вам погано. Це гірська хвороба.

— Це невдача, — відповіла вона глухим голосом.

Тоня не опиралась, не заперечувала, вона