Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

До Андижана ми проїхали з великим комфортом. Швидкість «їзди-польоту» була така велика, що я за вікнами не бачив ландшафту — все зливалося в жовтяво-сіруваті смуги. Тільки голубе небо здавалося звичайним, коли не вважати на те, що хмари бігли назад з неймовірною швидкістю. Навіть під час урагану я не бачив, щоб так швидко пливли хмари. Признаюсь, попри всю зручність цього нового способу сполучення, я не міг дочекатися кінця короткої подорожі. Коли ж під нами раптом блиснула річка, яку ми перескочили без мосту, я скрикнув і мимоволі підвівся. Пасажири засміялись, бачачи таку «відсталість і провінціальність».

А Тоня плескала в долоні і сміялась від захоплення.

— Оце мені подобається! Це швидкість, гідна нашої епохи! — повторювала вона.

Я тоскно заглядав у вікно: коли ж кінчиться це мутне миготіння…

В Андижані я вже не витримав: треба ж хоч трохи перепочити після всієї цієї надшвидкісної їзди. Але Тоня й слухати не хотіла про зупинку. Її охопив демон нестримності.

— Ви зіпсуєте мені весь графік. У мене все узгоджено до однієї хвилини. Швидше на аеродром!

І ми знову, як навіжені, помчали на аеродром.

Від Андижана до Оша ми пролетіли на звичайному аероплані. Його зовсім немалу швидкість — 250 кілометрів на годину — Тоня вважала за черепашачу. На біду, в моторі щось зіпсувалося, і ми зробили вимушену посадку за кілька кілометрів від Андижана. Поки бортмеханік лагодив мотор, я вийшов з кабіни і ліг на піску.

Вкрай стомлений, я так би й заснув. Але пісок був нестерпно гарячий, сонце пекло немилосердно, і мені довелось заховатися в душну кабіну. Я обливався потом, проклинав в душі нашу подорож і мріяв про ленінградський дрібний дощик. Тоня нервувалась, боячись запізнитися в Оші до відльоту дирижабля. На моє нещастя, ми не запізнились. Мотор полагодили, ми полетіли далі і прилетіли на аеродром за півгодини до відльоту металевого дирижабля з гофрованої сталі, який мав приставити нас у Кец. До причальної щогли нам довелося бігти з чемоданами в руках. Нас швидко підняли в ліфті, і ми ввійшли в гондолу.

Подорож на дирижаблі залишила в мені найприємніший спогад. Каюти гондоли охолоджувались і добре вентилювались. Швидкість всього 120 кілометрів на годину. Цілковита відсутність пилу. Ні гойданини, ні струсів. Ми добре пообідали в затишній кают-компанії. За столом раз-у-раз чути було нові слова — «Алай, Кара-Куль, Танимас»… Після обіду ми сиділи біля вікна і любувались краєвидом.

Памір з висоти справив на мене досить похмуре враження. Не дарма цю «Покрівлю світу» інакше називають «Підніжжям смерті». Льодові річки, гори, ущелини, морени. Снігові стіни, увінчані чорними кам’яними зубцями. Траурне вбрання гір. Внизу зелені пасовища, а тут лише камінь та крига.

Якийсь пасажир-альпініст, показуючи на вкриті кригою гори, пояснював Тоні:

— Оцей льодовик зветься голчастим, он там — горбкуваті, хвилясті, східчасті…

Раптом виблиснула гладь озера.

— Кара-Куль. Висота 3990 метрів над рівнем моря, — говорить альпініст.

— Подивіться, Артем’єв! — окликає мене Тоня.

Дивлюсь. Озеро як озеро. Блищить. А Тоня захоплюється: «Яка краса!» У нас на Стрілці в Ленінграді краще. Чи варто було летіти…

— Так, блискуче озеро, — говорю я, щоб щось сказати і не образити Тоню.

Нарешті, я відпочиваю в готелі для приїжджих міста Кец. Оглядати його я не пішов, — втомився з дороги. Коли ми спускались, я бачив з дирижабля лише загальний вигляд міста. Воно лежить у вузькій, але дуже довгій високогірній долині між снігових вершин. Долина простягається із заходу на схід. Біля самого міста вона розширяється. Коло південного краю міста лежить велике і, кажуть, дуже глибоке гірське озеро. Сотень зо дві будинків виблискують плоскими металевими дахами. Більшість дахів білі, як алюміній, але є й темні. На північному схилі гори стоїть велика будівля з куполом, мабуть обсерваторія. За житловими будинками — фабричні корпуси з димарями. Аеродром міститься в західній стороні міста, а на східній простягається залізниця з надзвичайно широкою колією. Вона йде до самого краю долини і там, очевидно, кінчається. Довжина її навряд чи перевищує десять кілометрів, хоч, може, я й помиляюсь. В кожному разі, це дуже коротка і дивна якась залізниця.

Я скидаю черевики і лягаю відпочити «начорно» на широку канапу. Яка розкіш! В голові ще шумлять мотори всіляких швидкоходів. Очі злипаються. Ось коли я відпочину на славу!

Неначе стукають у двері. Чи, може, це ще гримлять в голові мотори?.. Ні, таки справді стукають. От не до речі!

— Зайдіть! — сердито кричу я, схоплюючись, і натягаю черевики.

Тоня. Вона, здається, поставила собі за мету звести мене з світу.

— Я чудово відпочила, сподіваюсь, і ви теж? Ходім!

— Куди ходім? Навіщо ходім? — питаю я, ще не опритомнівши.

— Як то куди? Для чого ж ми сюди приїхали?

Авжеж. Шукати чоловіка з чорною бородою. Зрозуміло… Вже вечір, і краще б цим зайнятися зранку. Але протестувати — марна річ. Я мовчки натягаю на плечі легке ленінградське пальто, але Тоня дбайливо попереджає:

— Одягайте шубу. Не забувайте, що ми на висоті кількох тисяч метрів, до того ж сонце вже зайшло.

Одягаю шубу, і ми виходимо.

Я вдихаю морозяне повітря і почуваю, що мені його замало. Тоня помічає, як я «позіхаю».

— Ви не звикли ще до розрідженого гірського повітря. Нічого, це скоро минеться! — заспокоює вона мене.

— Але в кімнаті готелю я цього не почував, — кажу я. — Правда, там повітря тепліше.

— Не тільки тепліше, а й густіше. В готелі для приїжджих повітря штучно згущують компресором. Не всі спеціалісти, які приїжджають сюди, зносять гірське повітря.