Подорож до Ельдорадо - Вільям Олексійович Лігостов
— Дуже добре, добродію, дуже добре, — відвів Семирозум руку з паспортом, — гостям насамперед необхідно перепочити з дороги. Розступіться, дайте дорогу. Ходімо, шановні добродії, ходімо!
Тієї миті, коли човен врізався носом в пісок бухти Дельфінів, а якщо вже казати точно, о 10-й годині за місцевим часом, вертоліт з номером СХ-2104-Т торкнувся колесами плит колишнього ельдорадського космодрому. Спочатку пілот нічого не міг розгледіти путньо і чекав, поки вляжеться пил, звихрений лопастями гвинта. Потому він зсунув на високого лоба захисні окуляри. Йому можна було б дати не більше сорока років. Засмагла шкіра туго обтягувала опуклий лоб, випнуті вилиці, а очі з-під густих брів світилися молодо і зірко. Та уважніше придивившись, можна було б помітити: шкіра, хоч і балувана регулярним масажем, вже взялася брижами попід очима і побіля уст, а коротко острижене шорстке волосся на голові, квадратиенька борідка і брови пофарбовані в чорний колір, аби приховати сивину. Насправді пілоту нещодавно сповнилося шістдесят. Він з подивом розглядав дивовижної форми ракети на космодромі — ті стоять сторчма, а ті лежать. Ген по краях злітного майданчика тягнуться складські приміщення, височать установки, дуже схожі на радари.
— Хо-хо! Ми, здається, потрапили на військову базу. Тільки досить дивно — жодної живої душі! І ця тиша… Щось надто вже засекречена і законспірована. Ти тільки глянь, Лі!
Супутниця пілота, гарненька шатенка з кирпатеньким носом і м’яким волоссям, що вільно спадало на оголені плечі, вдавано по-дитячому кліпнула довгими віями, байдуже повела очима.
— Що? Нас чекають якісь формальності? Т ак, Стенлі?
— О Ліліан! Відколи ти зі мною, не можеш скаржитися на формальності і незручності. І ніколи не будеш скаржитися. Це кажу тобі я, Стенлі Хар. А моє слово щось та важить на цій планеті! Цікаво все-таки, куди ми потрапили. Не зовсім до вподоби це безлюддя, ця тиша. Може, нам, нарешті, поталанило знайти куточок, де взагалі нікого нема. Це було б взагалі непогано, але… Вийдемо?
Ліліан здвигнула плечима — як хочеш, мовляв. Стенлі спустив на плити легкі сходинки. Він зиркнув на плити і тут же миттю скотився по сходинках вниз.
Ліліан стояла у відчинених дверцятах, вередливо надувши губи.
— Стенлі, подай же руку…
Супутник схилився навпочіпки над плитою, дряпаючи її кінчиком ключа. Він задер голову, але ніби й не помітив Ліліан — її обличчя, її міні-спіднички, з-під якої визирали інтимні предмети жіночого туалету.
— Хо-хо! Хо-хо, Лілі! У цих плитах, клянуся всім своїм капіталом, не менше п’ятдесяти відсотків золота. Чистого золота!
— Сте-е-нлі! Ти ж сам присягався ні слова про золото і взагалі про справи!
— Але ж згодься, голубонько, не щодня випадає сідати на отакий космодром, викладений отакенними напівзолотими плитами. — Він знову дряпнув ключем плиту, обійшов навколо вертольота і тільки після цього звів супутницю вниз. — Тобі не видається усе це надто загадковим? Ніякої охорони… — Він раптом згадав про щось і
прожогом кинувся у вертоліт. Незабаром показався в дверцятах з картою в руках: — Лілі! На карті тут має бути океан, вода…
— До речі, любий, ти вчасно згадав про воду. Я хотіла б випити чого-небудь прохолодного. І взагалі — ми довго будемо пектися на сонці?
Стенлі повів очима навколо — від лісу до них простував якийсь чоловік. Вони рушили йому назустріч. То був Тукан. Він довго намагався зрозуміти прибулих, але втямив тільки одне: його звуть Стенлі Хар, її — Ліліан Коко. Імена і прізвища ці не справили на Тукана жодного враження, чим неабияк були вражені і Хар, і Коко. Їм нічого іншого не лишалося робити, як рушити слідом за Туканом до садиби. Там Ліліан і Стенлі з задоволенням прийняли душ і оцінили майстерність дружини Тукана в приготуванні коктейлів. Тукан тим часом повідомив Семирозуму по радіотелефону все, що йому вдалося з’ясувати, — тобто імена і прізвища нежданих гостей.
...Семирозум побажав аргонавтам міцного сну і запевнив: їх потурбують не раніше, ніж за 8-10 годин. Після чудового сніданку заготівників таки добряче розморило. Та заснути не могли. Хоч квартира мала дві спальні, два кабінети, кухню, вітальню, інші служби, Панько Федорович і Семен Михайлович трималися разом. Вони то вгинали кулаками м’яку тахту, пробуючи визначити, з якого матеріалу вона зроблена, то прилипали лобами до прозорих стінок, зачудовані феєричними зблисками водоростей. Купчик безперервно клацав вставними щелепами, пробуючи “на зуб” одвірки, дверні ручки, ніжки столів і стелажів.
— Золото! Золото, товаришу капітан! Ось тут не менше п’ятдесяти відсотків, в одвірках — 30–40, а оця штуковина, щоб мене грім побив, щоб я Рози більше ніколи не побачив, їй-богу, тут шість дев’яток!
Галасун намагався триматися поважно, не висловлював особливого захоплення.
— Не балакай лишнього! Що за дев’ятки? Гляди мені, а то ще з глузду з’їдеш!
Купчик прицмокнув язиком і з досадою поморщився:
— Ну, як ви не розумієте? Шість дев’яток — проба. 999, 999. Це означає, що на одну тонну золота (ви розумієте?!) припадає всього-на-всього один грам сторонніх домішок. Екстра-клас!
Галасун взяв із столу невеличку статуетку, що зображала дельфіна в стрибку, скептично покрутив її в руках:
— А де ж ті дев’ятки? Не бачу. Натурально, не бачу.
— Ат! — з досадою махнув рукою Купчик. — Гляньте — сонце світиться! І ось цей узор, наче легкий морозець на шибці. Хоч убийте мене — 999, 999! Обережніше! Бачите ж, яке м’яке, від нігтя слід лишається.
— Слухай, Семйон, а звідки ти усе це знаєш?
— Ах, товаришу капітан, товаришу капітан, — похитав головою Купчик, — через ці руки, — він з жалем глянув на свої руки, роз’їдені морською сіллю, в подряпинах, синяках, — через ці руки пройшло немало і золота, і срібла, і брильянтів. Я ж замолоду на ювелірному ділі спеціалізувався, оцінювачем при торгсіні робив. На моїх очах не один товариш погорів. І мені допром не раз пахло. Вредна це робота, цінні метали самі до рук липнуть. Покинув. Кому
