Твори в п'яти томах. Том II - Володимир Миколайович Владко
— Meні здається, Варкан дуже вдячний тобі, Артемчику, — сказала раптом Ліда, наздоганяючи юнака. — Пам’ятаєш, як він зворушно прикладав твою руку до свого чола? То, мабуть, така скіфська манера дякувати, як ти гадаєш?
— Можливо. Але коли говорити про таке, тоді я мусив би не менш дякувати його товаришеві…
— Втім, як ти наважився стрибнути на кабана з дерева? Це ж було так страшно, Артемчику!
— Зовсім я нічого не наважувався. І гадки не було про це. Хіба тоді був час обмірковувати? Зробив те, що саме спало на думку, і немає тут про що більше говорити.
Ліда знизала плечима. Проте в виразі її обличчя з’явилося щось нове. Дівчина не впізнавала Артема, того самого Артема, до якого вона звикла і в інституті, і під час поїздки до Гострого бугра. Тоді це був звичайний юнак, добрий товариш, іноді трохи кумедний, але цілком такий, як і багато інших.
А тепер у цьому надприродному, майже казковому оточенні він і сам ставав дедалі більш незвичайним, вигадливим, сміливим, кмітливим. Мовби якісь нові риси проявилися в ньому під впливом нових обставин. Але що ж саме змінилося в ньому? Зовні він лишився таким самим Артемчиком. Ті ж самі скуйовджені кучері, ті ж самі великі, іноді трохи сумні очі… а от вчинки його стали зовсім інші… і нічого кумедного не було в його поведінці, навпаки: в кожному рухові, в кожній фразі було щось таке миле, таке близьке…
Ліда зітхнула і вирішила більше про це не думати. Хороший, милий хлопець Артемчику — і все тут!
Закінчився ліс. Вони знову їхали дивним рожевим степом. Пронизливими металічними голосами стрекотали коники, десь угорі, аж під самими низькими хмарами, співали жайворонки. Від високої трави підіймалися в повітря солодкі медові пахощі. Далеко на горбі виднілася священна купа хмизу з рисочкою меча, що стирчав із неї.
Та здаля й сама велика купа здавалася зовсім маленькою. Далекі кам’яні урвища в сутінках наче присунулися ближче й нахилилися, затискуючи між собою і степ, і ліс, і стійбище…
Здалека долинуло кінське іржання. Варкан застережливо махнув рукою супутникам і круто завернув убік. Слідом за ним завернули й Артем з Лідою. Це було зроблено цілком вчасно, бо вже за хвилину з високої трави виринули перші коні великого табуна. Вони мчали галопом — десятки й сотні коней, вони ринули суцільною масою, лавою. Від глухого тупоту здригалася земля, коні мчали, не вибираючи шляху. З десяток скіфів гнали цей табун, вигукуючи, вимахуючи батогами.
Товариші спинилися подивитись. Дійсно, Варкан мав підстави звернути з шляху! Навіть тут, на певній віддалі від табуна, коні під вершниками збуджено іржали і поривалися до табуна. А коли б той табун наскочив просто на них?..
Артем, ідучи далі, згадував розповіді Дмитра Борисовича, які слухав вечорами біля вогнища, після роботи на Гострому бугрі. Так, тепер перед його очима були живі ілюстрації тих захоплюючих оповідань археолога!
Ось воно, багатство кочівників, табуни коней! Живі, рухливі запаси їжі цілого племені пробігли щойно перед ними. Артем знав, що кінське м’ясо, кобиляче молоко — головна їжа кочівників. Але чому табуни зосереджені в руках скіфських багатіїв? Адже всю роботу коло тих табунів, як і іншу, виконують бідні прості скіфи й невільники… Он і цей табун погнали теж бідні пастухи… ні, все це якось не гаразд!
Вже давно промчав табун коней, вже знову спокійно їхали товариші широким степом, а Артем все ще думав. Ліда куняла, схиливши голову: втома долала всіх.
Раптом Варкан пронизливо свиснув. Вони під’їжджали вже до становища. Назустріч їм скакав вершник, вимахуючи дротиком. Він круто осадив коня перед Варканом. Відбулася коротка розмова. Варкан озирнувся. Його очі спинилися на втомленій постаті Ліди, потім він перевів запитливий погляд на її супутника. Артем розвів руками: нічого не поробиш, дівчина дуже стомилася!
Тоді Варкан щось сказав вершникові, який одразу повернув і галопом помчав назад. А сам Варкан через кілька хвилин спинив коня біля невеличкої повстяної кибитки. Він зіскочив на землю й допоміг Артемові зняти з коня стомлену Ліду. Дівчина ледве трималася на ногах. Слідом за Варканом, підтримувана юнаком, вона увійшла до кибитки й безсило опустилася на м’який килим. Варкан швидко сказав кілька слів старому скіфові, який був у кибитці. За хвилину перед Лідою й Артемом стояли високі глеки з холодним молоком, лежали смажене м’ясо і хліб. Варкан сидів біля них і щиро запрошував пити й їсти.
З кожним ковтком холодного й запашного молока до Ліди поверталися сили. Нарешті вона змогла навіть посміхнутись, їй самій було соромно за свою кволість. Але ніхто не нагадував їй про це. Артем з апетитом їв м’ясо, запивав молоком. Старий скіф стояв осторонь і зацікавлено дивився на них.
— Звісно, виделкою було б зручніше, — висловив свою незаперечну думку Артем, розриваючи пальцями шмат м’яса. — Але можна й так, особливо, коли дуже хочеш їсти. Зрештою, так навіть більше пасує до загального стилю тутешнього життя… А це що таке?
Висока жінка у високому головному уборі внесла бронзову чашу. Варкан узяв її і поставив між собою і Артемом. Юнак зацікавлено поглядав на скіфа, не перестаючи все ж таки їсти. Втім, Варкан, поставивши чашу, одразу з хазяїном вийшов з кибитки. Його не було хвилин зо дві. Артем знизав плечима:
— Щось наш друг мудрує, — промовив він, глянувши на Ліду. — Частувати чимось хоче, чи що?..
— А чому б і ні? — спокійно відповіла дівчина. — Я ж тобі кажу, що він сповнений вдячності до тебе.
Артем ніяково відмахнувся: знову вона про те ж саме!..
Варкан повернувся разом з хазяїном, що ніс шкіряний міх, в якому, як Артем знав, у скіфів зберігалася оксюгала.
— Що ж це буде? — промовив юнак. — Ніби дійсно частування.
Варкан спинився серед кибитки в урочистий позі. Він розповідав старому скіфові й жінці про полювання на кабана. І хоч Ліда й Артем не розуміли, певна річ, жодного слова, — зміст того, що говорив Варкан, був для них цілком ясний, так мальовниче ілюстрував він своє оповідання жестами.
Ось він закінчив, підійшов до Артема і знову приклав його руку до свого чола. Артем остаточно зніяковів.
— Та годі вже, — бурмотів він, вириваючи руку, — годі! Скільки можна про одне й те ж!
Варкан відпустив його руку, взяв чашу і поставив її перед
