Нейромант - Вільям Форд Гібсон
– Бляха, чувак, я навіть не знаю, чи ти мене слухаєш.
КИЕЙС.
Вона зіщулилася, підвелася, кивнула.
– Що він тобі казав, чувак? Що тобі казав Мовчозим? Казав тобі про Марі-Франс? Вона була від Тессьє, генетична мати Три-Джейн. І тієї мертвої ляльки Ешпула, мабуть. Не розумію, нащо він розповідав мені все це там, у кабінці… купу всього… Нащо він приходить у подобі Фіна чи ще когось – про це теж казав. Це не просто маска, він, типу, використовує реальні досьє, закачує їх у себе, щоби спроститися до нашого рівня, встановити контакт і спілкуватися з нами. Називав це шаблонами. Особистісними моделями.
Вона витягнула голкостріл і покульгала коридором.
Голої сталі й шорсткої епоксидки раптом не стало – натомість коридор тепер, як спочатку здалося Кейсові, перетворився на горизонтальну шахту, видовбану в суцільній скелі. Моллі дослідила його край, і він зрозумів, що насправді сталеві стіни вкриті панелями, які на вигляд і дотик нагадують холодний граніт. Вона опустилася навколішки й торкнулася до темного піску, що вкривав підлогу шахти. На дотик покриття теж було мов пісок, сухий і холодний, та коли вона занурила й витягнула палець, пісок зімкнувся безслідно, ніби водяне плесо. Метрів за десять коридор завертав. Жорстке жовте світло розкидало чорні тіні по стінах зі штучного каменю. Несподівано для себе Кейс помітив, що тяжіння тут наближається до звичного земного, а це означало, що тепер, після підйому тією драбиною, їй знов доведеться спускатися. Він остаточно загубився. Дезорієнтація в просторі була для кіберковбоїв професійним кошмаром.
«Але ж Моллі не загубилася», – заспокоював він себе.
Щось промайнуло між її ніг і побігло поклацуючи підлогою з не-піску. Блимнув червоний світлодіод. Браунівський дрон.
Перші голограми чекали одразу за поворотом. Своєрідний триптих. Вона опустила голкостріл, перш ніж Кейс зрозумів, що перед нею запис. Зображення були світловими карикатурами, шаржами на повний зріст: Моллі, Армітідж, Кейс. Завеликі груди Моллі було видно крізь сітчастий светр під важкою шкіряною курткою. Талія неймовірно тонка. Сріблені лінзи на півобличчя. У руці вона тримала якусь хитромудру зброю: щось схоже на пістолет ховалося під товстим шаром глушників, оптичних прицілів, антиспалахів. Ноги стоять широко, таз випинається вперед, рот скривився в бездумній жорстокій посмішці. Поряд із нею, мов за командою «струнко», стояв Армітідж, убраний у зношену до дірок військову форму кольору хакі. Коли Моллі обережно підійшла ближче, Кейс помітив, що очі Армітіджа – крихітні екрани – обидва показують сіро- блакитну сніжну пустелю, над якою мовчазна завірюха гне додолу чорні стовбури хвойних дерев.
Моллі занурила кінчики пальців у телеекрани Армітіджевих очей, а тоді повернулася до зображення Кейса. Воно було таким, наче Рів’єра – а Кейс одразу зрозумів, що це справа Рів’єриних рук, – не спромігся знайти щось варте пародіювання. Згорблена постать була цілком подібна до тих, які він щодня бачив у дзеркалі. Худий, плечі вузькі, пересічне обличчя, над ним – коротке темне волосся. Не завадило б поголитися – але, зрештою, коли б йому це завадило.
Моллі відступила. Перевела погляд із фігури на фігуру.
Зображення було статичне, рухалося тільки чорне гілля дерев на беззвучному вітрі в крижаних сибірських очах Армітіджа.
– Намагаєшся щось до нас донести, Пітере? – тихо запиталася Моллі. А тоді зробила крок уперед і копнула те, що лежало між ніг голографічної Моллі. Воно металічно брязнуло, вдарившись у стіну, і голограми зникли. Моллі нахилилася й підняла з підлоги крихітний проектор. – Певно, він може підключатися до них і програмувати безпосередньо, – сказала вона й викинула проектор геть.
Моллі проминула джерело жовтого світла – старовинну лампу розжарювання, вмонтовану в стіну й захищену іржавою ґратчастою півсферою. Цей нашвидкуруч зібраний світильник чомусь нагадав Кейсові про дитинство. Він пригадав, як разом із іншими дітьми будував фортеці на дахах і в затоплених підвалах. «Халабуда золотої донечки», – подумав він. Така неоковирність недешево коштує. Неоковирність, яку звуть атмосферністю.
Вона проминула ще десяток голограм, перш ніж дійшла до входу в апартаменти Три-Джейн. Одна зображувала безоке створіння з провулка за базаром прянощів у мить, коли воно відділялося від роздертого тіла Рів’єри. Кілька інших були сценами тортур, де катами виступали переважно офіцери у військовій формі, а жертвами – винятково юні жінки. Ці голограми були моторошно реалістичні, як під час Рів’єриного виступу в «Вантьєм сьєісль», – немов застиглі в блакитному оргастичному спалаху. Проходячи повз них, Моллі відверталася.
Остання була мала й нечітка, немов видобута Рів’єрою з глибин особистих спогадів про далекі часи. Довелося стати навколішки, аби роздивитися. Голограма проектувалася з ракурсу, що відповідав зростові малої дитини. Доти жодна голограма не мала тла: постаті, форма, засоби тортур були без декорацій. А це зображення було цілісним.
Уламки будівель темною хвилею здіймалися до неба без кольору, за руїнами – вибілені, напівобплавлені каркаси хмарочосів. Хвиля уламків мала сітчасту текстуру: вигини іржавої арматури граційні й витончені, на них, мов намистини, тримаються великі уламки бетонних плит. Передній план колись міг бути міською площею. Було видно кам’яний обрубок – можливо, залишки фонтана. Біля його підніжжя завмерли діти й солдат. Сюжет спочатку був незрозумілий. Та Моллі зчитала його правильно ще до того, як деталі склалися докупи в Кейсовій голові, і він відчув, як вона напружилася. Сплюнула, підвелася.
Діти. Здичавілі, у лахмітті. Зуби блискучі, мов ножі. Виразки на спотворених обличчях. Солдат лежить горілиць на землі, підставивши небу розкритий рот і роздерте горло. Вони живилися.
– Бонн, – пояснила Моллі, і в її голосі він розчув щось подібне до ніжності. – Ти такий особливий, правда ж, Пітере? Та іншим ти бути й не міг. Наша Три-Джейн тепер надто балувана, щоби відчинити чорний хід для пересічного злодюжки. Тож Мовчозим відкопав тебе. Задовольниш найвибагливіший смак, коли вже зайти на цю доріжку. Демонічний коханець. Пітер. – Вона здригнулася. – Але ти вмовив її впустити мене. Дякую. А тепер – нумо святкувати.
І вона рушила – немовби гуляючи, хоч їй і боліло – геть від Рів’єриного дитинства. Витягнула голкостріл із кобури, висмикнула пластмасовий магазин, поклала його в кишеню, вставила інший. Великим пальцем підчепила комбінезон за горловину й одним рухом розірвала його до промежини. Лезо великого пальця розтинало міцний
