Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник
Генерал помовчав, глянув у відчинене вікно, де мерехтіли великі ясні зірки, похитав головою.
— Серйозний міф. Нетрадиційний. І розшифрування його, безумовно, не однозначне.
— Ну, перш за все, — промовив Петро Чуров, соратник Юрія, присадкуватий космонавт з чорними меткими очима, — тут розкривається «закон дзеркала» як основний закон щільного буття. Тобто наша свідомість полонена лавиною відчужених форм, і ці форми нами вважаються суверенно існуючими, бо ми неспроможні відчути, побачити взаємозв’язок всіх розділених часток світобудови.
— І не дивно, — підхопив Юрій. — Згадайте, під тиском яких історичних стереотипів ми перебуваємо. Що там казати: ще досі мільйони людей — у полоні прадавніх забобонів, у тенетах містики. А сама наука — хіба її фундамент цільний? Він же змурований з найхимерніших мозаїчних шматків. Хіба наші константи, закони, міри, весь арсенал пізнання не грунтується на засадах приблизності, релятивності, умовності? Віками, тисячоліттями старанно формувалася ідея самотності людини, покинутості, загубленості, гріховності, відчуженості від Великого Космічного Цілого. Оце й було кування «Дзеркала Асурів», що донині сліпить очі сучасникам.
— Хто ж його кував? — запитливо глянув на Юрія генерал. — Що за демонічні сили?
— Хіба так далеко треба ходити? Та в кожному з нас затаєні ці асури. Гляньте, яке ричання здійнялося довкола, як тільки Вітчизна ступила на стежку перебудови! Думаю, що демонічне дзеркало усунути не просто, хоч ми й пробили в ньому велику діру. Але це лише початок. Попереду — вражаюча праця. Розкріпачити думку людства, показати йому, що воно — дитя Безмірності, що йому належить народитися у зоряне буття… Друзі, хіба це не достойна естафета, котру ми беремо у наших батьків?
— Обнімемось, браття, — сказав генерал, схвально кивнувши у відповідь на слова Гука. — Летіте, «Соколи», ми чекаємо незвичайних відкриттів. Тепер така пора, що кожен день може принести буквально магічні можливості для людей. Уже те, що ми мріємо про такі масштабні космічні трансформації, саме по собі є фактом красномовним. Древня мудрість каже: хто куди йде — той там і буде. Захід планує «космічні війни» та експлуатацію далеких світів, а ми — творення нових світил, гармонійних планет. Ми певні, що сама сутність Природи-Матері з нами, з тими, хто її захищає. А тепер — заспіваємо нашу пісню. На прощання… Хай ця пісня береже, захистить вас, «Соколи», там, у небесному полі.
Керівник польоту заспівав хрипким голосом, присутні дружно підхопили, і сувора мелодія пісні виплеснулася у вікно, попливла над будинками Байконура, над принишклим степом.
В океані, в грізнім океані Шаленіють гори водяні, Ми давно вже вийшли на світанні В мандри таємничі і страшні. В таємничі, бо і хто ж нам скаже, у якім піску якого дна Жде віки нас у полоні вражім Суджена перлина осяйна? А страшні ті мандри, бо з походу Не усі повернуться домів, Лиш одну ми маєм нагороду — Поцілунок рідних матерів, Маємо одне благословення — Роздобуть Таємний Живоцвіт, Маємо одне лише уміння — Серця неспокійного політ. Гримають стихії, мов потвори, Гупають у днище корабля, Скаженіє неосяжне море, Щезла за туманами Земля. Та даремно шаленіють води Й буря на вітрила наляга, — Капітан із палуби не сходить, Щиро усміхається юнга.— Щиро усміхається юнга, — тихо повторив Юрій, коли пісня замовкла. — Прекрасні слова. Юнг багато підростає, є кому підхопити естафету.
— А тепер — спочивати, — підвівся з місця генерал. — Я радий, що ви в бойовому настрої, «Соколи». До ранку. На світанку — старт!
Передстартові клопоти позаду. Задраєно входи до космічного корабля. «Соколи», одягнені в скафандри, напівлежать у кріслах, прислухаються до стартових команд з керівного пульту.
— Як настрій, «Соколи»? — долинає голос генерала.
— Як у породіллі, — жартує Юрій.