Людина-амфібія - Олександр Романович Бєляєв
Сальватор знизав плечима.
— Я переказую тільки суть акту обвинувачення. Хіба не до цього зводиться все обвинувачення? Я читав справу. Спочатку мені закидали обвинувачення тільки в тому, що я нібито робив вівісекції і заподіяв каліцтво. Тепер проти мене висунули ще одне обвинувачення — блюзнірство. Звідки повіяв цей вітер? Чи не з боку кафедрального собору?
І професор Сальватор подивився на єпископа.
— Ви самі створили процес, в якому незримо присутні на боці обвинувачення господь бог як скривджений, а на лаві підсудних разом зі мною Чарлз Дарвін як підсудний. Можливо, мої слова ще раз завдадуть прикрощів декому з присутніх, але я продовжую обстоювати думку, Що організм тварин і навіть людини недосконалий і потребує виправлень. Я сподіваюсь, що присутній у цій залі настоятель кафедрального собору єпископ Хуан-де-Гарсілассо підтвердить ці слова.
Хвиля здивування прокотилася залою.
— У п’ятнадцятому році, незадовго перед моїм від’їздом на фронт, — сказав Сальватор, — мені довелося внести маленьку поправку в організм шановного єпископа — вирізати йому апендикс, цей непотрібний і шкідливий додаток сліпої кишки. Лежачи на операційному столі, мій духовний пацієнт, наскільки я пам’ятаю, не заперечував проти того порушення образу і подоби божої, яке я зробив своїм ножем, вирізаючи частку єпископового тіла. Хіба цього не було? — спитав Сальватор, дивлячись у вічі єпископові.
Хуан-де-Гарсілассо сидів нерухомо. Тільки бліді щоки його ледь-ледь порожевіли та злегка тремтіли тонкі пальці.
— І чи не було другого випадку тоді, коли я ще займався приватною практикою і робив операції омолодження? Чи не звернувся до мене з проханням омолодити його шановний прокурор сеньйор Аугусто де…
Почувши це, прокурор спробував запротестувати, але його слова заглушив сміх публіки.
— Я прошу вас не відхилятися, — суворо сказав голова.
— Це прохання було б далеко доречнішим по відношенню до суду, — відповів Сальватор. — Не я, а суд надав такий напрям процесу. Хіба декого тут не злякала думка, що всі присутні тут — учорашні мавпи або навіть риби, які мають можливість розмовляти й слухати тільки тому, що їхні зяброві дуги перетворилися на органи мови й слуху? Ну, якщо не мавпи, не риби, то їхні нащадки. — І, звертаючись до прокурора, який виявляв ознаки нетерпіння, Сальватор сказав: — Заспокойтесь! Я не збираюся тут з ким-небудь сперечатись або читати лекції з теорії еволюції. — І трохи помовчавши, вів далі: — Біда не в тому, що людина походить від тварини, а в тому, що вона не перестала бути твариною… Грубою, злою, нерозумною. Мій учений колега даремно лякав вас. Він міг би не говорити про еволюцію зародка. Я не вдавався ні до впливу на зародок, ні до схрещування тварин. Я — хірург. Моїм єдиним знаряддям був ніж. І, як хірургові, мені доводилось допомагати людям, лікувати їх. Оперуючи хворих, я мусив часто робити пересадку тканин, органів, залоз. Щоб удосконалити цей метод, я зайнявся дослідами пересадки тканин у тварин.
Подовгу спостерігав я оперованих тварин у своїй лабораторії, намагаючись з’ясувати, вивчити, що відбувається з органами, перенесеними на нове, інколи навіть незвичайне місце. Коли мої спостереження закінчувались, тварину переселяли в сад. Так створився у мене цей сад-музей. Особливо захопила мене проблема пересадки — обміну тканин між тваринами, дуже віддаленими за своєю природою: наприклад, між рибами й ссавцями і навпаки. І тут мені пощастило досягти того, що вчені вважають взагалі немислимим. Що ж тут незвичайного? Те, що сьогодні зробив я, завтра робитимуть звичайні хірурги. Професор Шейн повинен знати про останні операції німецького хірурга Зауербруха. Йому пощастило замінити хворе стегно гомілкою.
— А Іхтіандр? — спитав експерт.
— Так, Іхтіандр — це моя гордість. Під час оперування Іхтіандра труднощі полягали не тільки в техніці. Я повинен був цілком змінити роботу людського організму. Шість мавп загинуло на підготовчих дослідах, доки я досягнув своєї мети і міг оперувати дитину, не побоюючись за її життя.
— В чому полягала ця операція? — запитав голова.
— Я пересадив дитині зябра молодої акули, і відтоді дитина могла жити на землі і під водою.
Серед публіки залунали вигуки подиву. Присутні у залі кореспонденти побігли до телефонів, кваплячись сповістити редакції про цю новину.
— Згодом мені вдалося досягти ще більшого успіху. Моя остання робота — земноводна мавпа, яку ви бачили, може жити без шкоди для здоров’я протягом невизначено довгого часу як на землі, так і під водою. А Іхтіандр може прожити без води не більше як три-чотири доби. Довге перебування на землі без води для нього шкідливе: легені перевтомлюються, а зябра підсихають, і Іхтіандр починає відчувати гострий біль у боках. На жаль, під час моєї відсутності Іхтіандр порушував встановлений мною режим. Він занадто довго залишався па повітрі, перевтомив свої легені, і в нього розвинулась небезпечна хвороба. Рівновага в його організмі порушена, і він повинен більшу частину часу бути у воді. З людини-амфібії він перетворюється на людину-рибу…
— Дозвольте поставити підсудному запитання, — сказав прокурор, звертаючись до голови. — Звідки виникла у Сальватора думка створити людину-амфібію і з якою метою він це зробив?
— Думка та ж сама — людина недосконала. Здобувши в процесі еволюційного розвитку багато переваг порівняно з своїми тваринними предками, людина разом з тим втратила багато з того, що мала на нижчих стадіях тваринного розвитку. Так, життя у воді дало б людині величезні переваги. Чому б не повернути людині цю можливість? З історії розвитку тварин ми знаємо, що всі земні тварини й птахи походять від водних — вийшли з океану. Ми знаємо, що деякі наземні тварини знову повернулись у
