Володар Світла - Роджер Желязни
— То що ж ти бачив, птаху, який був поетом?
— Бачив розкладене на краю світу незапалене багаття, навколо якого ворушаться тумани. Бачив запізнілих богів, які ширяють круг склепіння, — хто снігами женеться, хто у височині мчить. Бачив лицедіїв на ранзі й непатьї[115], що репетирували «Криваву маску» до весілля Смерті й Руйнації. Бачив, як владар Ваю підніс руку й зупинив вітри, що кружляють Небесами. Бачив усебарвного Мару на вершечку найвищої вежі й відчув потугу химороді, що її він навіює, бо вгледів, як коти-примари в пущі занепокоїлися, а тоді похопилися в цей бік. Бачив сльози чоловіка й жінки. Чув сміх богині. Бачив якийсь сяйний спис, здійнятий проти ранку, і чув вимовлену присягу. І, нарешті, побачив Володаря Світла, про якого давним-давно написав:
Все вмира — ніяк не вмре,
На краю все — не за краєм,
В світло вбраний,
В тьмі — баніт,
Зірницею у ніч
Скінчити йде наш світ.
Прихід прорік
Поет, що втік.
Він, Морґан, в смерті день
Ввіч уздрить цю річ.
Тоді птах нашорошив пір’я і застиг.
— Тішуся, птаху, що мав ти нагоду побачити стільки всього, — сказав Сем, — і що у вигадці своєї метафори досяг ти певного задоволення. На жаль, поетична правда значно різниться від тієї, яка оточує нас за більшості життєвих обставин.
— Чолом тобі, Володарю Світла! — мовив птах і знявся в повітря. На зльоті його прохромила стріла, яку випустив із вікна неподалік один ненависник дроздяків.
Сем поквапився далі.
Кажуть, ніби примарна кішка, котра забрала його життя, а трохи згодом — і Гельбине, насправді була бог чи богиня, що цілком можливо.
Кажуть також, ніби примарна кішка, котра їх убила, не була ні перша, ані друга з тих, що намагалися. Декілька тигрів загинуло під Сяйним списом, який устромлювався в них, висмикувався, обтрушувався від крові, а тоді вертався в руки свого метальника. Проте й сам Тек упав, поцілений у голову стільцем, який жбурнув владар Ґанеша, нишком увійшовши в кімнату за його спиною. Дехто каже, ніби Сяйний спис згодом знищив владар Аґні, але інші стверджують, буцім його кинула за Край Світу владарка Мая.
Вішну не був задоволений і, за пізнішими переказами, заявляв, що Місто не мала б опоганити кров і що туди, куди хаос пробрався раз, він одного дня повернеться. Але молодші боги з нього сміялися, адже він уходив за найменшого з Тримурті, а його ідеї знали як дещо старуваті — він же сам був із Перших. Однак через це він відмовився брати хоч якусь участь у тому, що відбувалося, і до часу всамітнився у своїй вежі. А владар Варуна Справедливий відвернув від тих подій своє лице й відвідав Павільйон тиші на Краю Світу, де посидів у кімнаті під назвою «Страх».
«Криваву маску», що її написав відомий за свою квітчасту мову поет Адасай з антиморґанівської школи, виконали незле. Супроводжували виставу потужні ілюзії, які з цієї особливої нагоди навіяв Сновійник. Кажуть, що й Сем того дня теж потрапив до ілюзії; що частиною всієї тієї химороді було блукання в напівтемряві серед неймовірного смороду, крізь осередки виття й лементу; що перед ним знову постали всі ті жахи, які він пізнав був за своє існування, блискучі чи тьмяні, мовчазні чи сурмоголосі, свіжовирвані з матерії його спогадів, забризкуючи його життя, аж доки воно не скінчилося, краплями емоцій свого народження.
Рештки урочистою процесією віднесли на багаття, розкладене перед Краєм Світу, щоб спалити там під наспіви. Владар Аґні підняв свої окуляри, трохи подивився — і постало полум’я. Владар Ваю здійняв руку — і налетів вітер, роздмухуючи вогонь. Коли все скінчилося, владар Шива вивергнув попіл за межі світу порухом свого тризубця.
Як зважити на все це, ґрунтовний і разючий був він, той похорон.
Весілля, що в них на Небесах давненько не вправлялися, відгуляли на всю силу традиції. Мильовий Шпиль сліпуче виблискував, мовби крижаний сталагміт. Химородь була прибрана, і знов осліплені коти-примари блукали вулицями Міста, відчуваючи, як щось — либонь, вітер — погладжує їм хутро; піднімаючись широкими сходами, вони дерлися на кам’янистий схил; будівлі були їм скелями, статуї — деревами. Вітри, що кружляли Небесами, уловили пісню й рознесли її краєм. На Майдані в центральному Кільці розпалили священний вогонь. Незаймані, що їх привезли спеціально для цього, нагодували вогонь чистим і сухим запашним деревом, яке потріскувало й горіло майже без диму, лише час від часу випускало біліші за біле клуби. Сур’я-сонце сяяв так яскраво, що день аж бринів від ясності. Наречений у супроводі численного почту зодягнених у червоне друзів і челяді пройшов Містом до Павільйону Калі, де всю процесію впустили всередину й провели до великої бенкетної зали слуги богині. Хазяйнував там владар Кубера, який порозсаджував шарлатовий поїзд, усі три сотні осіб, на чорні й білі — через один — стільці за довгими столами із чорного дерева, інкрустованого кісткою. Там, у тій залі, усіх їх почастували мадгупаркою[116] — напоєм із меду, кисляку й психоделічних порошків; випили вони його разом із синьошатим поїздом нареченої, що саме ввійшов до зали, несучи весільні келихи на двох. Поїзд нареченої теж налічував триста осіб, і коли всі вони повсідалися й випили мадгупарки, Кубера виголосив їм довгеньку промову, пересипану безсоромними жартиками й буденними мудрощами, подеколи цитуючи стародавні заповіти. Тоді рать нареченого рушила до павільйону на Майдані, а нареченої — туди ж, але з іншого боку. Яма й Калі нарізно ввійшли в цей павільйон і сіли обабіч завіски. Співано багато древніх пісень, і владар Кубера прибрав завіску, дозволивши парі глянути одне на одне вперше за сьогодні. Тоді Кубера виголосив промову, оддавши Калі під Ямину опіку в обмін на дані їй обіцянки люб’язного ставлення, добробуту й задоволення. Відтак владар Яма стиснув Калі руку й провів її біля вогню, куди вона кинула жертовне зерно, а шати їхні зв’язав докупи хтось із її челяді. Потому Калі стала на жорно і, щоразу ступаючи на купку рису, пройшла отак сім кроків разом із нареченим. Тоді з неба викликали дощик, що тривав якихось кілька вдарів серця й освятив шлюб благословенням води.
