Володар Світла - Роджер Желязни

— А що ж мені робити доти?

— Кажуть, добродію, ніби дудіння твоє і найлютішу бестію зачарує. Якщо це правда, то раджу тобі сеї ж миті взяти ту свирілку й завести своєї наймиротворнішої мелодії, аж доки я вирішу, що пора повернути на Небеса світло дня.

— Владарко, ти жорстока, — мовив Крішна.

— Таке життя, Володарю Свирілки.

На цьому вона пішла, а він заграв, думаючи темні думки.

Вони прибули. Прибували вони з неба, осідлавши полярні вітри, з-понад моря й суші, поверх палахкотливого снігу, під ним, крізь нього. Перевертні линули по білих полях, а небоходці падали, мов листя; над пустками сурмили труби, простували гуркотливі сніжні колісниці, а з їхніх вилощених боків списами розліталося світло; хутряні плащі мовби палали вогнем, білі плюмажі мас видихуваного повітря тяглися над і за ними; брязкітливим поковзом, навальним вихором прибували вони, сонцеокі, у своїх золотих рукавицях, сяйних шабельтасах, перекинь-масках, вогнешарфах, бісочоботах, морозонаголінниках і силошоломах; по всьому світі за їхніми спинами в Храмах ликував люд — багато співали, покладали приноси, ходили процесіями, молилися, правили жертви, роздавали милостиню, гуляли бучно й барвисто. Адже прежахлива богиня брала шлюб зі Смертю, і всі надіялися, що це посприяє пом’якшенню вдачі їх обох. Святковий дух і Небеса заразив, а коли зібралися боги й напівбоги, герої та панство, верховні жерці, раджі-фаворити й високопоставлені браміни, цей дух набрав сили та обертів і закрутився, мовби смерч усіх кольорів, громом відлунюючи в головах і Перших, і останніх.

Тож прибували вони до Міста Небесного, хто верхи на родичах птаха Ґаруди, хто обертом знижуючись у летючих гондолах, хто піднімаючись артеріями гір, хто блискотливо проносячись засніженою, помережаною кригою пустелею, і Мильовий Шпиль забринів од їхнього співу, зареготав крізь чар нетривалої та непоясненної пітьми, яка була спустилася й невдовзі знову розвіялася; днями й ночами свого прибуття, як сказав поет Адасай, нагадували вони принаймні шість різних явищ (він ніколи не знав міри в порівняннях): переліт птахів, яскравих птахів, понад гладінню молочного океану; парад нот в уяві трохи навіженого композитора; табун тих глибоководних риб, чиї тіла — закрутки й струмочки світла, що в’ються над якоюсь фосфоресцентною рослиною в холодній западині з море завглибшки; спіральну туманність, яка раптом стяглася до власного центру; зливу, кожна крапля якої перетворюється на пір’їнку, співочу птаху чи коштовність; нарешті (і це чи не найвлучніше порівняння) — Храм, повний жахних і пишно прикрашених кумирів, що раптом ожили й заспівали, раптом понеслися світом із розмаяними на вітрі строкатими корогвами, розхитуючи палаци й валячи вежі, поспішаючи на зустріч в осердя всього сущого, щоб розкласти там грандіозне багаття й піти навколо в танок, який, як і сам вогонь, може будь-якої миті стати геть некерованим.

Вони прибули.

Коли в Архіві задзвеніла таємна сигналізація, Тек вихопив Сяйний спис із настінного футляра. У різні пори доби за сигналізацію відповідали різні чатові. Здогадуючись, що саме спричинило тривогу, Тек був удячний, що сигнал не продзвенів іншої години. Він здійнявся на рівень Міста й рушив до Музею на пагорбі.

Та було вже запізно.

Вітрина стояла відчинена, служник лежав непритомний. Нікого більше в Музеї не було — усіх відволікла та метушня в Місті.

Так близько до Архіву була ця споруда, що Тек заскочив двох спільників на протилежному схилі пагорба, яким вони саме спускалися.

Він махнув Сяйним списом, побоюючись його застосовувати.

— Ані руш! — гукнув він.

Вони обернулися.

— А сигналізація таки спрацювала! — дорікнув один із них і поспішно оперезався. — Не стій, тікай! — додав він. — Беру його на себе!

— Не могла вона спрацювати! — верескнула друга особа.

— Забирайся!

Він заступив Текові дорогу й чекав. Друга особа побігла далі вниз схилом. Тек розглядів, що то була жінка.

— Поверни це, — захекано видихнув Тек. — Хоч би що ви забрали, поверни це, і, може, мені вдасться приховати...

— Ні, — сказав Сем. — Запізно. Тепер я — рівня кожному тут, і це мій єдиний шанс вибратися. Я знаю тебе, Теку-архіваре, і не бажаю тебе нищити. Тож іди звідси — хутко!

— За мить тут буде Яма! І...

— Я не боюся Ями. Нападай або дай спокій!

— Не можу напасти.

— Тоді прощай, — і з цими словами Сем злетів, ніби повітряна куля.

Але щойно він відірвався від землі, на схилі з’явився владар Яма, тримаючи в руках зброю. Це була тонка розжеврена трубка з малим держаком і великим спусковим механізмом.

Він підняв її та націлив.

— Даю останній шанс! — гукнув Яма, але Сем підносився далі.

Коли Яма вистрілив, далеко вгорі тріснуло склепіння.

— Він прибрав свого Образу та здійняв Атрибут, — пояснив Тек. — Ув’язнює енергію твоєї зброї.

— Чому ти його не спинив? — спитав Яма.

— Не зміг, владарю. Мене полонив його Атрибут.

— Неважливо, — відповів Яма. — Його здолає третій чатовий.

Ув’язнивши тяжіння своєю волею, він злетів.

Тікаючи, він усвідомив, що його переслідує якась тінь.

Вона чаїлася точно на периферії зору. Хай скільки він крутив головою, та вона щораз уникала погляду. Але завжди була там, ще й росла.

Він наближався до шлюзу. Ось вона, брама назовні — перед ним, трохи зверху. Талісман може розв’язати секрет цього шлюзу, може зігріти від холоду, може перенести будь-куди у світі...

Тут почулося биття крил.

— Тікай! — гримнуло в голові. — Прискорюйся, Ув’язнювачу! Тікай швидше! Тікай швидше!

Це було одне з найдивніших відчуттів за все його життя.

Він відчував, як рухається вперед, як щодуху женеться.

Але ніщо не змінювалося. Брама не наближалася. Попри відчуття величезної швидкості він не рухався.

— Швидше, Ув’язнювачу! Швидше! — рокотав дикий голос. — Наслідуй літ вітру, удар блискавки!

Він спробував угамувати відчуття руху.

Тут його вдарили вітри, могутні вітри, що кружляють Небесами.

Він подолав їх, але голос тепер лунав просто поруч, хоч видно було саму лише тінь.

— «Чуття — це коні, а об’єкти — їхні шляхи, — мовив голос. — Якщо інтелект пов’язаний із розумом, що відволікається, він утрачає здатність розрізняти», — тут Сем упізнав у цьому ревінні ззаду себе могутні слова з «Катхаупанішади». — «У такому разі, — правив далі голос, — чуття стають неслухняні, наче дикий і норовистий кінь у слабкого візника».

Раптом небо довкола нього вибухнуло блискавками, і його огорнула темрява.

Він спробував був ув’язнити