Червона зона - Артем Чапай
Валера зiбрав навколо себе журналiстiв, розмахуючи над головою сокирою. Народжений в епоху медiаспектаклю, вiн став мiж своїм тягачем i краєм котловану на тлi людей, якi встигли розхапати лопати й залiзти на купу пiску.
– Сьогоднi ми закопуємо сокиру! – голосно сказав Валера i зробив паузу. Вiн пiдняв сокиру вище, й об'єктиви спрямувалися на нього. – Ми закопуємо в котлован сокиру вiйни. Ми не хочемо вiйни з забудовником. Ми хочемо виконання обiцянки. Цю землю передали людям, якi замешкали тут.
У Валери виходило ефектнiше, нiж перед тим в Умiди. Журналiсти не вiдверталися, й тепер маленька Наомi зi своєю крихiтною камерою була непомiтна серед чоловiкiв, кожен з яких тримав апаратуру обома руками на плечi, як базуку. Валера перед об'єктивами вдавав якогось Тора, вiн блимав очима i гримiв голосом. Мабуть, подумав я, цей артистизм у Валерiя Цюцюри лишився з часiв, коли доводилося читати лекцiї студентам.
– Ми закопаємо сокиру вiйни тут! – вигукнув Валера. – I краще хай забудовник її не вiдкопує!
Позад нього люди махали лопатами, засипаючи пiском котлован. Валера вiдiйшов вiд камер, присiв на краю ями i, притримуючись вiльною рукою за землю бiля нiг, зiстрибнув униз, на насипану пiд стiнкою ями купу. Вiн обрав мiсце i застромив сокиру, рукiв'ям вниз i лезом догори, мiж двома шматками розколотого бетонного блока. Оператори стали в рядок по краю котловану, щоб зняти з наближенням iржаве лезо, яке стирчало з купи ще з пiвхвилини, доки його не присипали темним вогким пiском, перемiшаним iз глиною.
Аби показати вiльнiй пресi, що спектакль закiнчено, Валера пiшов спиною до об'єктивiв на дальнiй вiд операторiв край ями.
– Спустiть держак, – попросив вiн одного з хлопцiв, той гукнув iще одного, i вдвох вони подали лопату, Валера вхопився за кiнець, хлопцi вперлися ногами в землю й вiдхилилися назад, аби втримати його вагу. Валера, спершись ногою об стiнку котловану, обхопивши долонею держак, вiдштовхнувся й пiдтягнувся вгору. Бiльший з хлопцiв подав руку, Валера вхопився, спружинив i вискочив з котловану, поплескав хлопця по плечу й обтрусив вимащенi глиною на колiнах штани.
Арники мiрно працювали лопатами, i купа пiску швидко перекочувала до ями. Валера поліз по металевiй драбинi в кабiну, щоб вiдвести машину. Я посунувся всередину, сiв на мiсце поряд з водiєм. Вiльна преса зрозумiла, що нiчого нового не заплановано, й поспiшила в офiси, щоб там монтувати доповнену реальнiсть. Було близько п'ятої вечора.
– Ви артист, – сказав я, коли вусате обличчя Валерiя Цюцюри з'явилося на рiвнi дверцят кабiни. – Заворожили журналiстiв.
– Професiоналiзм не проїххеш, – Валера усмiхнувся в вуса. – Я ж лектор, їххать його в дишло.
Я кивнув. Валера вмостився на водiйському сидiннi, дiстав з нагрудної кишенi пачку сигарет i, постукуючи по дну пачки, вибив одну сигарету до середини фiльтра. Простягнув менi:
– По однiй?
Я зiтхнув i витяг сигарету.
– Оце я розумiю демократiя, – сказав Валера, дивлячись на людей. – Заздалегiдь органiзоване спiльне виконання спiльних завдань вiдповiдно до спiльних рiшень. А не як у Грiнiнвесту, ххть – купити пiвмiста й через лобi в менеджментi провести потрiбнi тiльки їм рiшення, – Валера глибоко затягнувся, повiльно випустив дим. – Ясно тiльки, що довго миритися з iншим розумiнням демократiї жирiки не будуть.
– Не всi жирiки однаковi, – я показав двома пальцями з затисненою мiж ними сигаретою на Наомi. Дiвчина саме занурювала лезо лопати в купу пiску.
– Ти ж розумiєш, Тоха, – розтягуючи слова, сказав Валера. – Я маю на увазi Грiнiнвест i їм подiбних, а не Наомi. Чи Пола Сайбердюка.
– Угу.
Валера з силою розтер кiнчик сигарети об залiзний край дверцят тягача i нiгтем вiдклацнув бичок униз.
– Ну, ххиххдуй копати з усiма, – вiн усмiхнувся у вуса, показав кивком на Умiду, яка проходила з лопатою поруч, i потягся до пускового механiзму. – Я поїхав iще по пiсок.
– А здалеку возите?
– З-пiд Вишгорода. Там намивають iз рiчки. Найцiкавiше, ххть, купили у тiєї ж контори, де Грiнiнвест купує.
м один ххухх. Аби грошi платили.
Лопат на всiх не вистачало. Ми з Умiдою захопили одну на двох i нiкому не вiддавали, працюючи по черзi. Вона працювала бiльше: я тримав лопату обережно, щоб не тривожити порiзи на долонях. Втомленi, спiтнiлi, ми перекидалися фразами й часом посмiювалися – не через жарти, а просто вiд радостi.
Тягачi з пiском їздили дотемна. Люди не розходилися, навiть коли в сутiнках iз сiрого неба пішов дрiбний дощ. Тільки коли хмари почорніли, стало гриміти в пiтьмi й дощ перейшов у зливу, до половини засипаний котлован лишили.
Частина третя
R-24
– Що ти робиш?! – жiночий вереск пiд ногами.
Голос ішов знизу і ззаду, як нападає акула. Вiд несподiванки я здригнувся, нога зiрвалася з вiконних ґрат, i я повис над порожнечею. Свiжа шкiра на порiзаних долонях трiснула, я засичав вiд болю, але не розтиснув долонi. Я висiв на вiконних ґратах третього поверху. На поверх вище з вiкна туалету в торцi будинку висунувся Роман Цюцюра, щоб допомогти менi.
– А якщо впадеш?! – заверещала жiнка знизу.
– Та вiн через вас i впаде, – не пiдвищуючи голосу, сказав зверху Роман.
Я знову намацав ногами ґрати, пiдтягнувся, став i глянув униз. На мене дивилися, пiднявши круглi обличчя, двi приземкуватi жiнки – денна вахтерка Жаба i, як я зрозумiв, комендантка гуртожитку – тiтонька в лiтах i в тiлi, з високою зачiскою бабета, зiбраною вгору з бiлявого волосся iз фiолетовим вiдтiнком. З мого ракурсу обидвi жiночки були бiльшi в ширину, нiж на зрiст.
– Ану злазь! – скомандувала комендантка.
Я глянув угору, Роман знизав плечима, я зiтхнув i почав спускатися, намагаючись не завдавати болю долоням. Iз правої, з заново розiрваного порiзу, сочилася кров. Я не поспiшав. Правою рукою хапався лише за допомогою пальцiв, як шимпанзе, щоб не торкатись iржавих прутiв долонею.
– Цюцюра! Це тобi так не минеться! – крикнула комендантка Романовi, задираючи голову так, що бабета, я бачив згори, зiм'ялась об її спину.
– Добре, – неголосно сказав Роман.
Я зiстрибнув з пiдвiконня першого поверху й став перед обома жiнками.
– Свiтлано Степанiвно, знаєте його? – труснула бабетою комендантка.
Жаба тричi повiльно клiпнула.
– Вiн тiльки вчора приїхав, – сказав
