Кут паралельності - Олександр Костянтинович Тесленко
«Здрастуйте…» — тихо мовила дівчина і зупинилась, побожно дивлячись на професора.
Той нарешті підвів погляд і жестом показав, аби хвора підійшла до нього.
Надя не зрозуміла чи не могла відважитись на перший крок, стояла і ніяково, розгублено посміхалась.
«Ну, швиденько, дорога моя, підійди ближче. В нас не так багато часу».
Дівчина підійшла.
«Зніми халатик. Я подивлюсь на тебе».
Вона відразу, слухняно і якось приречено, потягнула за вільний кінчик пояса, зав’язаного бантиком, поли халата розійшлися, дівчина кумедно стріпнула плечима, халатик сприснув, впав на підлогу позад неї. Стояла зніяковіла й мовчазна.
І раптом Андріан здригнувся — Надя Стригаль нагадала йому дочку. Вираз обличчя, рухи, голос — усе нагадувало Тетяну. І, що було найхимерніше, в Тетяни також було хворе серце. Вона не перший рік стояла на диспансерному обліку. Ревматизм.
Андріанові стало моторошно, навіть страшно.
«Ти працюєш?»
«Так».
«Повернися спиною… Дихай… Не дихай… Де працюєш?»
«Я медсестра».
«Так… Затримай дихання… Так… То, значить, ти наполягаєш на радикальній корекції’?»
«Так…» — мовила дівчина невпевнено.
«Готуйте на завтра на операцію, — рішуче мовив професор. — Оперуватиму я».
«Спасибі, професоре… — дівчина стояла перед ним роздягнена, зворушливо худа. — Але скажіть, професоре, я буду жити?»
І раптом… Це було несподівано, недоречно, дико — професор розсміявся, басовито, щиро:
«А ось цього, дитинко, ми не можемо тобі сказати!»
Андріан не витримав, підхопився рвучко з місця і крикнув:
— Ворожбите! Це неправда! Це…
— Гадаєш, такого не може бути, Андріане? Але ж ми моделюємо, доводимо до максимуму кожну людську рису характеру… Проте, будь ласка…
На екрані зарябіло, зображення згойдонулося і знову повернулися чіткі обриси. Професор знову сказав:
«Готуйте на операцію. Завтра оперуватиму я».
«Спасибі, професоре… Але скажіть, професоре, я буду жити?»
Запанувала глибока-глибока тиша. Обличчя професора не видавало жодної думки, лише зморшки довкола очей поглибшали і десь на денці темних зіниць жило, пульсувало щось приховане, невимовлене.
Жінка, схожа на казкового гномика, дивилась розпачливо і беззахисно, ніби не Надійка Стригаль, а вона сама стояла перед професором і ніби вона сама щойно задала таке просте і таке водночас складне питання. Хвилина тиші була нестерпно довгою. Надя Стригаль зробила крок назад, перечепилась об свій халат на підлозі, але не підняла його, переступила, повернулась обличчям до дверей і поволі пішла.
Жінка підхопилася з місця, підняла той халат на підлозі і накинула дівчині на плечі, потім зупинила Надю майже силоміць.
«Вдягнися, вдягнися, Надійко, — сказала так тихо, мов хотіла, щоб її слова не почув професор. — Все буде гаразд, все буде добре. От побачиш…»
Надя безвольно зав’язувала поясок халата.
«Спасибі… Велике спасибі!..»
«Нехай зайде наступний хворий!»- голосно сказав професор.
Екран згас.
Андріан з Михайлом довго сиділи мовчки. Нарешті Андріан запитав:
— Як розуміти це все, Ворожбите? Навіщо ти нам це показав?
Ворожбит відповів не зразу, ніби вагався:
— Я можу помилятися, Андріане, але…
Скажи, про що ти зараз думаєш?
— Я думаю про свою дочку…
— Ти думав про неї і в хвилину нашого знайомства біля третього пульта.
— Ні, тоді я не думав.
— Помиляєшся, Андріане. Думав, але не помічав того. Ти постійно про неї думаєш. Ви живете не разом… — запитав чи ствердив Ворожбит.
— Не разом… Я дочки вже давно не бачив…
— Ти такий поганий батько?
— Не знаю…
Андріан відчув, як повіки його обважніли, а в очі мов хто сипнув піску, а думки зароїлися, мов хмарка весняного гнусу.
… Це вже скільки років минуло… Коли вони розлучилися, Тетянці було сім років… А нині вже сімнадцять… Того вечора… Саме той вечір чомусь запам’ятався надзвичайно гостро… День народження Тетянки. Минуло вже більше року відтоді, як вони разлучилися… Андріан приїхав з Києва несподівано для самого себе, зірвався з аспіранського гуртожитку, бо щоночі снилася дочка, з нею він уві сні ходив вулицями якогось фантастичного міста, розмовляв, радився… Уві сні… Коли літак приземлився у Вінниці, вже вечоріло. Взяв таксі і приїхав до будинку. Після розлучення жодного разу Андріан не приїздив до Людмили і до дочки. Спершу часто дзвонив — Людмила клала трубку, як лиш чула його голос, кидався писати листи, коли оживало в душі недотруєне, — відповідей не було. Окрім аліментів, часто надсилав гроші — до них Людмила була більш терпима, назад не повертала… А коли піднімався сходинками на третій поверх, то чомусь навіть вірилось, що, можливо, вони порозуміються… «Ми ж обоє порозумнішали за цей рік. Принаймні постаршали. І, можливо, саме цієї краплини мудрості нам не вистачало колишнім, молодим, і запальним, і страшенно самостійним». Він зупинився перед дверима і подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері рипнули і… На порозі він побачив Людмилу. Вона ніби аж помолодшала, була в новому блакитному халаті, нова зачіска, волосся пофарбувала… Людмила ніби й не здивувалася і мовила точнісінько так, як і колись, спокійно і байдуже:
— А-а… Це ти…
— Добривечір, — мовив Андріан, ніяково посміхаючись, і зробив крок, аби зайти..
— Що ти хотів? — запитала вона холодно.
Стояла на порозі, перепиняючи дорогу.
— Сьогодні в Тетянки день народження…
— Так. Я не забула. Що ти хочеш?
